|
В пустелі вбогій і скупій, Де вітер мчить піски нагріті. Анчар, як грізний вартовий, Стоїть один у всьому світі. Його зростила на біду Природа у годину люту, І в зелень мертвісно-бліду, І в корінь налила отруту. Отрута капає з кори, Стопившись вдень жарою-млою, І застигає в вечори Тужаво-світлою смолою. До нього й птиця не летить, І тигр не йде: лиш вихор буйний На древо смерті набіжить І мчиться геть, уже отруйний. І якщо тучі грозові Обмиють пагілля дрімучі, То вже краплини дощові Спадають труйні та жагучі. Та владним поглядом у путь Людина іншу шле людину, – І та крізь ночі каламуть Їй принесла смолу загину. І владар мертву взяв смолу, Гілля з посохлими листками, В раба ж по зблідлому чолу Холодний піт стікав струмками. Блідий, знесилений він зліг Під шалашем, на всохлім лику, І вмер біля владарських ніг Той раб замучений без крику. А князь тим ядом напоїв Свої швидкі, слухняні стріли, І до навколишніх країв Вони із смертю полетіли.
|