ПАЛАТИ КРЕМЛЯ (Року 1598, 20 лютого)
Воротинський
Повинні ми з тобою город зорить,
Але нема за ким дивитись нам.
Москва мовчить. Услід за патріархом
К монастирю пішов і весь народ.
Як думаєш, чим скінчиться тривога?
Шуйський
Чим скінчиться? Не важко це вгадать:
Народ іще повиє та поплаче,
Борис іще хмурнітиме часину
П’яницею над чаркою вина,
І, врешті, він смиренно і ласкаво
Погодиться царський вінець прийняти.
А там, а там, як і було, він буде
Всім правити.
Воротинський
Вже місяць одлетів,
Як він уже в монастирі з сестрою,
Здається, все покинув для молитви.
Ні патріарх, ані бояри думні
Вблагать його донині не змогли;
Байдужий він до сліз і до вмовляння,
Йому байдуже до ридань Москви
І голосу Великого Собору.
Його сестру намарно умовляли
Благословить Бориса на державу;
Зажурена черниця венценосна,
Як він, тверда, як він, жалю не знає.
Знать, сам Борис навіяв сили їй;
А що, як він стомився і не хоче
Державою в турботі керувати
І без царя залишиться престол?
Що скажеш ти?
Шуйський
Скажу, що недаремно
Пролляли кров царевича-маляти;
Коли це так, Димитрій міг би жить.
Воротинський
Жахливе злодіяння!.. Важко вірить –
Царевича згубив Борис?
Шуйський
Я певний!
Хто підкупляв намарне Чепчугова?
Хто надіслав на злочин Битяговських
З Каналовим? До Угліча мене
Послали все на місці розібрати.
Натрапив я на свіжі ще сліди,
Весь город був за свідка злодіяння;
Це свідчили мені всі городяни.
І вже в Москві я б міг єдиним словом
Відкрить лице злодюги потаємне.
Воротинський
Чому ж його відразу ти не знищив?
Шуйський
Не крию, він тоді мене змутив,
Він удавав байдужого, неждано
Й безстпдно так тримав себе, як правий:
І царственно про все мене питав,
І я йому сказав не те, що знав я,
А те, що він мені нашепотів.
Воротинський
Нечисто, князьі
Шуйський
А що ж я мав робити?
Все розказать Феодору? Та цар
Дививсь на все очима Годунова,
Усе сприймав вухами Годунова,
Коли б мені й повірив володар,
Цей змій за мить розбив би тую віру.
А там мене б чекало заслання,
Та, в добрий час, як дядю мойого,
В глухій тюрмі загибель потаєнна...
Я не хвалько, а виникне потреба, –
В смертельну мить і оком не зморгну.
Не боягуз, але і не дурний,
На кару я іти незгоден марно.
Воротинський
Жахливе злодіяння? Ну, а може,
Бере його сумління на тортури:
І через кров безгрішного маляти
Зійти Борис не може на престол?
Шуйський
О ні, не такі Борис не з боягузів,
Яка ж це честь і нам, і всій Русі:
Колишній раб, татарин, зять Малюти,
Катівський зять і сам у серці кат
Візьме вінець і барми Мономаха...
Воротинський
Да, родом він не славен, ми славніші.
Шуйський
Напевне, так.
Воротинський
Бо Шуйський, Воротинський,
Коли на те, то справжнії князі.
Шуйський
У жилах нам кров Рюрика клекоче.
Воротинський
Послухай, князь, ми маєм більше права
На трон царя Феодора.
Шуйський
Ще більше,
Ніж Годунов.
Воротинський
Диви, а й справді!
Шуйський
Що ж?
Коли Борис лукавити не кине,
Ми будемо підбурювать народ,
Нехай вони залишать Годунова,
Своїх князів в них досить, хай собі
Царя якого схочуть оберуть.
Воротинський
Не мало нас продовжників варягів,
Та трудно нам змагатись з Годуновим:
Давно чужа народу наша слава,
Як войовничих владарів своїх,
І землю нашу топче хтось чужий,
І для царів ми стали холуями.
А він умів і страхом, і любов’ю,
І славою народ приворожить.
Шуйський
Він бойовий, а ми... Та годі. Бачиш,
Народ іде, розгублений, назад.
Ходім мерщій, узнаємо ухвалу.
КРАСНА ПЛОЩА
Перший
Жорстокий він. Од себе вигнав геть
Святителів, бояр і патріархів.
Вони пред ним даремно впали ниць;
Його лякає сяєво престола.
Другий
Ой боже мій, хто буде нами править
О, горе нам!
Третій
Аж ось верховний дяк
Виходить нам сказать ухвалу Думи.
Народ
Без балачок. Дяк думний промовля;
Ш-ш – слухайте!
Щелкалов
Собором ухвалили
В останній раз узнать благання сили;
Mo’, згоду дасть правитель наш сумний;
На рання знов святіший патріарх
В Кремлі молебень урочистий справить.
За ним услід полинуть хоругови,
Її поміж ікон – Владимирська, Донська.
І зійде він, а з ним синкліт, бояре,
Та хор дворян, та обранці найкращі, ?
І весь народ московський православний*
Ми всі підем благать царицю знов, –
Да зглянеться над бідною Москвою
І на вінець благословить Бориса.
Ну, а тепер додому йдіть, брати,
Молитися, – да злине до небес
Урочиста молитва православних.
ДІВОЧЕ ПОЛЕ. НОВОДІВОЧИЙ МОНАСТИР
Перший
Тепер вони пішли к цариці в келью –
І Годунов, і патріарх, і вслід
Юрба бояр.
Другий
Що чути?
Третій
Все іще
Комизиться... але ще е надія.
Тітка
Агу! Не нюнь, не нюнь... бо хоха, хоха
Тебе візьме!.. Агу! Не нюнь, не нюнь!
Перший
А може б, нам пробитись за ограду?
Другий
Покинь. Не варт! У полі й то тіснота,
Не тільки там. Чи ж легко? Вся Москва
Клекоче тут; поглянь: ограда, вежі,
Всі яруси соборної дзвіниці,
На куполах і навіть на хрестах
Народу гропа...
Перший
Справді, любо!
НІЧ. КЕЛІЯ В ЧУДОВІМ МОНАСТИРІ (1603 року)
Пимен
Іще одне останнє повіданпя –
Й літописа закінчено мого.
З давенних днів призначений від бога,
Я виконав обов’язок святий.
Немарно, ні, господь мене наставив
І книжній мудрості смиренного навчив.
І прийде час, коли чернець ретельний
Знайде в пилу мій безіменний труд,
Засвітить він, як я, свою лампаду,
Із хартій цих, що пил їх укриває,
Правдивий цей переказ перепише,
Да знають хай нащадки православних
Минулі дні вітчизни золоті,
Своїх царів великих поминають
За їх труди, за славу, за добро,
А за гріхи, за темні їх діяння
Шлють молитви рятівнику святому.
На схилі днів я знов цвіту, живу,
Минуле пропливає перед мене,
А чи ж давно воно подіями гриміло,
Хвилюючись, як море-океан.
Тепер вопо безхмарне і безмовне.
І мало вже облич я пам’ятаю,
І мало слів до мене долина,
А решта все загинуло навіки...
Та близько день, лампада догорає –
Іще одне останнє повідання.
Григорій
Все той же сон! Чи ж можна? В третій раз!
Проклятий сон!.. А все біля лампади
Старий сидить і пише, мов дрімота
Йому всю ніч не тьмарила очей.
Як я люблю його спокійний вид,
Коли він весь у тьмі минулій тоне
І давні дні передає паперу!..
Я б розгадать хотів, про що він нише?
Чи про татар і темний їх тягар?
Чи про безум і кари Іоанна?
Чи про бурхливе віче Новгорода?
Чи про вітчизни славні дні?.. Намарне.
Ні на чолі високому, ні в зорі
Не можна дум таємних прочитать;
Все той же вигляд тихий, величавий,
Неначе дяк у праці посивілий,
Йому ніщо – і праві й винуваті,
Добро і зло він байдуже сприймає,
Не знаючи ні жалощів, ні гніву.
Пимен
Не спиться, брат?
Григорій
Благослови мене,
Чесний отець.
Пимен
Благослови господь
Тебе, мій сину, нині і навіки.
Григорій
Ти все писав і сну ти не корився,
А спокій мій примарою жахною
Мутив злий дух без краю, без кінця.
Неначе йшов я сходами стрімкими
На несходиму вежу; з вишини
Побачив я Москву, і комашнею
Внизу народ грозово вирував,
На мене він показував глузливо...
І стид мене, і жах оповивали –
І падав я у тьму, і прокидався...
І тричі я цей сон проклятий бачив...
Чи ж не диво?
Пимен
Це кров млада вирує,
Гамуй себе молитвою й постом,
І сни твої тоді легкими будуть
І здійсняться... Донині, сину мій,
Коли мене дрімота обгортає
І не створю молитви я до ночі, –
Мій сон старий, незгрішний, несумирний...
Бенкетів шум ловлю я в тиші цій,
То збройний стан, то гул і сурми бою,
Веселощі безумні юних літ!
Григорій
Як весело ти юнь свою прожив!
Ти воював під вежами Казані,
За Шуйського Литву ти одбивав,
Ти бачив двір розкішний Іоанна!
Щасливий ти! Ти жив, а я малим
До днів оцих по келіях блукаю...
Все – інок я. А міг би воювать
І вина розливать разом з царями.
А потім я, як ти, на схилі днів
Од суєти пішов би в царство келій,
Ченцем би став, як ти, чесний отець,
І богові віддав би дні останні.
Пимен
Докору слів не треба, сину мій,
Що ти пішов у монастир так рано,
Що кинув світ гріховний. Вір мені,
Здаля чарує нас і злото, й слава,
Вино й жінок зрадливая любов.
Я довго жив, і знав я насолоди,
Але блаженства світло життєдайне
В монастирі я тільки зрозумів.
Подумай ти про владарів великих.
Хто вище їх? Єдиний бог. Хто сміє
Супроти їх? Ніхто. Але бувало,
Що їх вінець важким для них робився:
Вони його міняли на клобук.
Цар Іоанн шукав собі спокою
В подобії трудів святих ченця,
Його палац, улюбленцями повний,
Подібний був не раз на монастир:
Злочинники в таф’ях і власяниці
Покірними робилися ченцями,
А грізний цар – ігуменом смиренним.
Я бачив тут, у цій, мій сину, кельї
(В дій жив тоді Кирил многосграждальний.
Муж праведний. В ті роки і мене
Сподобив бог нікчему зрозуміти
Земних суєт), я бачив тут царя,
Коли його стомили гнів і кари.
В полоні дум сидів між нами Грозний,
Ми перед ним стояли нерухомо,
І в тишині він з нами розмовляв.
Він говорив ігумену і братії:
«Надійде він, сподіваний той день,
І стану я в покорі перед вами.
Ти, Никодим, ти, Сергій, ти, Кирил,
Ви заповіт прийміте мій священний:
До вас прийде розбійник окаянний,
І схиму я чесную восприйму,
Тебе, отець, благаючи преклонно».
Так говорив державний володар, –
Слова його так солодко звучали, –
І плакав він. А ми в сльозах молили,
Щоб дав йому господь любов і мир.
Щоб тишина в душі його настала.
А син його Феодор? На престолі
Він тільки снив про мирне житіє
Мовчальника. І золоті чертоги
Він обернув на келью молитовну.
І в кельї тій, де бог розкрилив далі,
Йому чужі були царів печалі.
Бог возлюбив смиренного царя,
За нього Русь була в безхмарній славі
І в тишині, а в час його конання
Чудесний світ розкрив йому обійми:
Осяйний муж, йому бдину зримий,
Од зір зійшов,
з ним розмовляв Феодор
І називав великим патріархом.
Навколо всі були пойняті жахом:
Для них ясним небесне стало чудо,
Зате тоді між ними пе було
Біля одра царевого владики.
Коли ж умер Феодор, то палати
Наповнило святе благоухання,
І вид його, як сонце, просіяв –
Не знати нам подібного царя.
О жах який, яке надмірне горе І
В ділах своїх ми бога прогнівили:
Володарем собі цареубивцю
Ми нарекли.
|