НІЧ. САД. ФОНТАН

Самозванець
(увіходить).

От і фонтан. Сюди вона надійде.
Здаються, зроду я не боязкий;
Перед собою смерть я бачив зблизька,
І перед смертю серце не здригнулось.
На мене вічне замкнення чигало.
За мною гнались – та не впав я духом
І мужністю з неволі врятувався.
Так що ж тепер тамую віддих мій?
Що значить це тремтіння непоборне?
Чи се жаги дрижання потайне?
Ні, тільки страх. Весь день я дожидав
З Мариною таємного стрівання,
Обмислював усе, що їй скажу,
Як обійду те горде честолюбство
Я гідністю московської цариці –
Та мить прийшла, і все я призабув,
Речей заучених знайти не можу:
Любов мою збентежила уяву...
Та що за шелест... Щось майнуло... Тихше
Ні, тільки місячний облудний промінь,
Та вітерець провіяв тут легкий.

Марина
(увіходить).

Царевичу!
Самозванець

Вона... Вся кров спинилась.
Марина

Ви? Ви, Димитрію!
Самозванець

Чарівний голос!
(Іде до неї).

Діждався я. Та ні, чи справді ти –
Одна зі мною, під покровом ночі?
Як день нудний минав мені поволі!
Як повагом зоря вечірня гасла!
Як довго ждав я в темряві нічній!
Марина

Години мчать, і часом дорожу я –
Я тут призначила тобі стрівання.
Та не на те, щоб слухать ніжну мову
Коханця. Тут не треба слів. Я вірю,
Що любиш ти: та слухай: власну долю
Я поєднати зважилась з твоєю,
Непевною й хисткою. Маю право
Від тебе, княже, вимагать і я:
Я вимагаю, щоб мені відкрив ти
Душі своєї думи потайні
І заміри, і навіть небезпеки –
Щоб я-рука в руці-могла з тобою
Піти в життя, не як дитя сліпе,
Не як раба забаганок химерних,
Наложниця покірлива твоя,
Але як гідна в ділі помічниця
І подруга Московського царя.
Самозванець

О дай мені забути хоч на мить
Мого життя турботи і тривогу.
Забудь сама, що бачиш біля ніг
Царевича. Марино! ти поглянь
На мене як на власного обранця,
Щасливого твоїм єдиним зором –
Схились душею до моїх благань,
Дай висловить мені, чим повне серце.
Марина

Не час, мій княже. Ти марнуєш дні,
А слуг відданість остига тимчасом,
Зростають щогодини небезпеки
І труд стад дедалі, то трудніший.
Вже пробігають поголоски темні,
Вже новина збиває новину;
А Годунов зміцняє оборону.
Самозванець

Що Годунов? Чи то в його обладі
Твоя любов, моє єдине щастя?
Ні, ні! Байдужно я гляжу тепер
На трон його і на державну владу.
Твоє кохання... що мені життя,
Що промінь слави і престол-без нього?
В глухім степу, в землянці бідній ти,
Ти царственний вінець мені заступиш...
Твоя любов...
Марина

Стидайся, і святого
Призначення свого не забувай:
Тобі твій сан повинен буть дорожчий
Всіх радощів і всіх спокус життя,
Його ні з чим рівняти ти не можеш,
Не юнакові, що кипить безумно,
Моєю причарований красою,
Знай: урочисто руку віддаю
Я спадкоємцеві царів Московських,
Врятованому для великих діл.
Самозванець

Не муч мене, приваблива Марино,
Не говори, що не мене-мій сан
Обрала ти. Марино! ти не знаєш,
Як гірко серце раниш ти моє!..
Що, коли б я... який пекучий сумнів! –
Коли б не царський рід, не царську кров
Мені незряча доля рокувала;
Коли б я був не Іоаннів син,
Не сей хлопчак, давно забутий людом, –
Тоді б... чи полюбила ти мене?
Марина

Димитрію! Ти іншим буть не можеш;
Я другого любить не буду.
Самозванець

Ні?
Так не бажаю я з мерцем ділитись
Коханкою, що суджена йому.
Ні, годі вже носить мені личину.
Дізнайся до кінця: Димитрій твій
Давно помер, в труні-і не воскресне;
А хочеш ти довідатись, хто я?
То що ж, скажу... Я бідний чорноризець;
Занудившись в неволі манастирській,
Під клобуком я виплекав одважний,
Великий намір-світові всьому
Затьмарить очі. З келії утік я
До українських буйних куренів,
Конем і шаблею навчивсь владати,
Прийшов до вас, Димитрієм назвався
І вас, ляхів безмозких, одурив.
Що скажеш ти, Марино честолюбна?
Як приймеш ти моє визнання щире?
Що ж ти мовчиш?
Марина

О стид! О сором мій!
(Мовчання).

Самозванець
(тихо).

Куди зайшов я в нападі досади.
Леліяне так довго власне щастя
Я може загубив тепер навік.
Що я зробив, безумний?
(Вголос)

Бачу, бачу:
Тобі некняжої любови сором.
Так прокажи останній присуд свій;
До рук твоїх свою зложив я долю,
Суди, я жду.
(падає на коліна).
Марина

Встань, бідний самозванче!
Ти може думаєш оцим схилянням
Мені, немов би дівчинці якій,
Розчулить марне, славолюбне серце.
Ти помилився, друже: у ногах
Я бачила маґнатів і лицарство,
Та їх благання відкидала я
Не для того, щоб втікача-монаха...
Самозванець
(устає).

Не зневажай шаленця молодого;
Є в ньому мужність, є в ньому снага,
Московського престолу, може, гідна,
Безцінної руки твоєї гідна...
Марина

Ні, гідна шибениці, знавіснілий!
Самозванець

Так, винен я: у гордощах безтямних
Я ошукав і бога і царів,
І цілий світ. Та не тобі, Марино,
Мене карати. Я не завинив,
Не сплямував себе перед тобою.
Та ж ти одна була моя святиня
І перед нею критись я не смів.
Любов, любов, ревнива та сліпа.
Любов одна примусила сказати
Все до кінця.
Марина

Чим хвалиться, безумний!
Хто вимагав одвертости твоєї.
Вже коли ти, безрідний заволока,
Міг дивно засліпити два народи,
То мусів же принаймні утриматись
На верховині успіху свого
І ошуканство сміле забезпечить
Глибокою таємністю навік.
Чи можу я, скажи, тобі віддатись,
Чи можу я, забувши рід і сором,
З твоєю власну долю поєднать,
Коли ти сам, з таким простацтвом дивним.
Так легковажно викрив сором свій?
Уста йому кохання розв’язало!
Дивуюсь я: як батькові моєму
Ти з приязні не об’явився досі,
А з радощів – його мосць королеві,
А Вишневецькому-із почування
Ретельного і вірного слуги.
Самозванець

Я присягаюся: з душі моєї
Єдина ти признання здобула.
Я присягаюся: ніде, ніколи –
Ні на бенкеті, за п’янючим кубком,
Ані при дружній потайній розмові,
Ні під ножем, ані в тортурах лютих
Я таємниць не викажу моїх.
Марина

Ти присягаєшся, я маю вірить –
О, вірю я, та чим, скажи мені,
Ти присягаєшся. Ім’ям господнім,
Як святобожний приймит єзуїтський?
Чи може честю, як шляхетний лицар,
Чи може як нащадок царський, словом,
Єдиним словом владаря? Скажи.
Самозванець
 

Грізного тінь мене усиновила,
Димитрієм з могили нарекла
І племена навколо розбудила,
І Годунова в жертву віддала –
Царевич я. Доволі, встид мені
До ніг хилитись ляшці гордовитій.
Прощай навік. Кривавий гук війни,
Призначення мого тяжкі турботи
Любовну тугу чей же заглушать? –
О, як тебе ненавидіть я буду,
Коли потухне серця темний жар.
Тепер іду-загибель чи вінець
Жде голову мою в отчизні дальній,
Чи стріну смерть, як воїн, у бою,
Чи, як злочинець, під катівським лезом, –
Не будеш ти моїм подружжям любим,
Моєї долі не поділиш ти.
Та може ще пожалуєш не раз
Про уділ, що його зреклася нині.
Марина

А що як я зухвале ошуканство
Перед усіми виявлю твоє?..
Самозванець

Ти може думаєш, що я злякався,
Що польській дівчині повірять більше,
Як руському царевичу. – Затям,
Що ні король, ні папа, ні вельможі
Не потребують правди слів моїх.
Димитрий я чи ні, то їм байдуже;
Але я привід звади і війни.
Того їм тільки й треба. Вір: тебе
Замовкнути примусять, бунтівнице!
Прощай!
Марина

Стрівай, царевичу! Тепер
Я чую не хлоп’ячу-мужню мову.
Вона мене-з тобою мирить знов.
Порив шалений твій я забуваю,
Я бачу знов Димитрія. Та-слухай:
Пора, пора! Прокинься, не дримай –
І на Москву провадь свої загони –
Сідай на трон московський у Кремлі –
І шли тоді послів по мене шлюбних.
Та-бачить бог-поки твоя нога
Ще не ступила на підніжжя трону,
І поки Годунов сидить на царстві,
Кохання слів не слухатиму я.
(Виходить).
Самозванець

Ні, сто раз легче з Годуновим битись
Чи то з двірським лукавить єзуїтом,
Як із жінками. Чорт би їх не взяв!
Немає сил: повзе і вповиваю,
І вислизаю з рук, сичить і жалить...
Змія! Змія!-Не дарма я тремтів.
Вона мене заледве не згубила.
Та зваживсь я, і завтра-у похід.
Микола Зеров?