I. ПАЛАТА НА КРЕМЛІ
(1598 р. дня 20 лютого)

Князі Шуйський і Воротинський.
Воротинський

Наставлені оба ми берегти
Москву, та, бачиться, ні за ким тут
І наглядать. Москва пуста. Ураз
Із патріархом до монастиря
Пішов і весь народ. Як думаєш,
Чим скінчиться тривога?
Шуйський

Чим скінчиться?
Не штука знать. Народ ще покричить,
Поплаче, ще Борис поморщиться крихітку,
Немов п’яниця перед чаркою вина,
І на кінці, по своїй милості,
Покірно згодиться-шрийнять корону.
А там – а там він буде нами править
По-давньому.
Воротинський

Та вже ось місяць,
Як, у монастирі запершися з сестрою,
Він, бачиться, покинув увесь світ.
Ні патріарх, ані думні оояри
Його склонити досі не могли.
Не слухає він ані слізних намов.
Ані їх просьб, ні крику москвичів,
Ні голосу великого собору.
Його сестру даремно вже благали
Благословить Бориса на державу.
Зажурена цариця-монахиия
Тверда, як він, як він і невмолима.
Мабуть, Борис сам в неї влив той дух.
А що, як управителю й направду
Державні надоїли клопоти,
І він не вступить на престол безвладний?
Що скажеш ти?
Шуйський

Скажу, що надаремно
Пролито кров царевича-дитини,
Що коли так, Димитрій міг би жить.
Воротинський

Страшенний злочині Та чи справді лиш
Царевича згубив Борис?
Шуйський

Хто ж інший?
Хто підкупив надарма Чепчугова?
Хто підіслав обоє Битяговських
З Качаловим? Я в Углич висланий
Був дослідить на місці теє діло
І ще напав на свіжії сліди.
Весь город був ще свідком злочину,
Всі горожани згідно посвідчили,
І, повернувши, міг я одним словом
Відкрити скритого злочинника.
Воротинський

І чом же ти не знівечив його?
Шуйський

Признаюсь, він тоді змішав мене
Спокоєм несподіваним, безстидним.
Глядів мені у очі, як невинний,
Розпитував, в подробиці входив,
І перед ним я повторив дурницю,
Яку він сам, мабуть, піддав мені.
Воротинський

Нечесно, княже!
Шуйський

Що ж було робити?
Все об’явити Федору? Та цар
На все глядів очима Годунова,
Все чув лише ушима Годунова.
Хоч я б у всім впевнив його і зараз,
Борис за хвилю запевнив його
В противному й мене би вислали
На заслання або під добру хвилю,
Як мого дядька, у глухій тюрмі
Тихенько задушили. Не хвалюся,
А в час потреби, певно, жадна кара
Мене не встрашить. Я-бо сам не трус,
Але й не дурень, і задарма в петлю
Не згоджусь лізти.
Воротинський

Ах, страшний був злочин!
Я думаю, губителя тривожить
Розкаяння. Мабуть, невинна кров
Убитої дитини не пускає
Його вступити на престол.
Шуйський

А вступить!
Борис не так плохий. І що за честь
Для нас, для всеї Русі! Учорашній
Слуга, татарин, зять Малюти, зять
Страшного ката й сам душею кат
Візьме корону й барми Мономаха.
Воротинський

Він родом не значний, бач! Ми значніші.
Шуйський

Здається, так.
Воротинський

Таж Шуйський, Воротинський –
Не жарт сказать, князі ми родовиті.
Шуйський

І родовиті, й Рюрикова кров.
Воротинський

А слухай, княже! Таж ми мали б право
Наступства по Феодорі.
Шуйський

Так, більше,
Ніж Годунов.
Воротинський

Та й справді!
Шуйський

Ну, і що ж?
Коли Борис хитрить не перестане,
Попробуймо народ підбурить штучно,
Нехай би він покинув Годунова.
Адже своїх князів досить; нехай,
Кого захочуть, виберуть царем.
Воротинський

Немало нас, наступників варяга,
Та трудно нам зрівняться з Годуновим.
Народ відвик в нас бачить давно парість
Своїх володарів війнолюбивих;
Давно вже стратили ми уділи,
Давно царям підручні служимо,
А він зумів і страхом, і любов’ю,
І славою народ очарувать.
Шуйський
(глядить у вікно)

Він смілий, ось і все! А ми... ІТу, годі!
Гляди, народ у розсипці вертає.
Ходім, дізнаємось, чи діло рішене.

ЧЕРВОНА ПЛОЩА

Народ
Один

Він невмолимий! Відігнав від себе
Священиків, бояр і патріарха.
Даремно перед ним упали ниць
Вони; йому страшний престолу блиск.
Другий

О боже мій! Хто ж буде править нами?
О горе нам!
Третій

А ось верховний дяк
Виходить нам сказать ухвалу думи.
Народ

Мовчіть! Мовчіть! Хай думний дяк говорить!
Ш-ш, слухайте!
Щелкалов
(із Червоного балкона)

Собором ухвалили
Останній раз попробувати просьби
На скорбну душу управителя.
І завтра знов святіший патріарх
У Кремлі празничний молебен відспіває
І походом з святими хоругвами,
З іконами Владимирською й Донською
Подвигнеться, а з ним синкліт, бояри
І збір дворян, і вибранії люди,
І весь народ московський православний,
Усі підем молити знов царицю,
Хай змилується над Москвою-сиротою
І на престол благословить Бориса.
Ідіть же з богом кождий у свій дім,
Моліться, хай у небо підійметься
Зусильная молитва православних!
Народ розходиться.

ДІВИЧЕ ПОЛЕ. НОВОДІВИЧИЙ МОНАСТИР.

Народ.
Один

Тепер пішли у келью до царицї,
Туди ввійшли Борис і патріарх
З бояр юрбою.
Другий

Що чувати?
Третій

Все ще
Упертий він, та є-таки надія.
Баба
(до дитини)

Цить-цить! Не плачі Ось вова, вова,
Візьме тебе. Цить-цить! Не плач, не плач!
Один

А чи не можна би ввійти за огорожу?
Другий

Не можна. Бач, і в полі навіть тісно,
Не тільки там. Не диво, вся Москва
Тут сперлася. Гляди, дахи, огради,
Поверхи всі соборної дзвіниці,
Церковні бані, навіть і хрести
Унизані народом.
Перший

Любо глянуть!
Один

Що там за шум?
Другий

Послухай! Справді, шум.
Народ реве. Там падають, мов хвилі,
Ряд за рядом. Іще, іще! Ну, братця,
Дійшло й до нас! Давайте на коліна!
Народ
(на колінах)

Ах, змилуйся, татунцю, властвуй нами!
Будь нам отець, будь цар!
Один
(тихо)

Чого там плачуть?
Другий

Нам звідки знать? Се знають лиш бояри,
Не пара нам.
Баба
(з дитиною)

Ну, що ж? Як треба плакать,
Він і затих! Ось я тобі! Ось вова!
Плач ти, пустію!
Хлопець плаче.

Ну, от так-то й є!
Один

Всі плачуть, то заплачмо й ми, братухо!
 
Другий

Та сліз нема. Що там іще?
 
 
Перший

Та хто їх знає?
Народ

Несуть корону! Онде цар! Згодився.
Борис – наш цар! Борис! Многая літа!

ПАЛАТА В КРЕМЛІ

Борис, патріарх, бояри.
Борис

Ти, отче патріарх, ви, всі бояри!
Душа моя ось гола перед вами.
Ви бачили, велику сюю власть
Приймаю я зі страхом і покірно.
Які тяжкі повинності мої!
Наступник я могучих Іванів,
Наступник також ангела-царя.
О праведнику, отче мій державний,
Глянь із небес на сльози вірних слуг,
вниз зішли тому, кого любив ти,
Кого ти тут так дивно звеличав,
Своє святе на власть благословенство,
Аби я в славі правив свій народ
І був благий і праведний, як ти!
Від вас я жду співділання, бояри!
Служіть мені, як ви йому служили,
Коли я ваші труди поділяв,
Не вибраний ще волею народу.
Бояри

Не зломимо присяги, що зложили.
Борис

Ходім тепер, поклонимось гробам
Покійних володителів Росії,
А потім кличте ввесь народ на пир,
Всіх, від вельмож до бідного сліпця, –
Всім вільний вхід, всі гості дорогі нам.
Відходить, за ним і бояри.
Воротинський
(зупиняючи Шуйського)

А ти вгадав.
Шуйський

А що?
Воротинський

Тут, оногда,
Ти тямиш?
Шуйський

Ні, не тямлю я нічого...
Воротинський

Коли народ ходив в Дівиче поле,
Ти говорив...
Шуйський

Тепер не час і тямить.
Тобі теж раджу дещо забувати.
А втім, лихим, облудним словом я
Тоді бажав тебе лиш спробувати,
Пізнати ліпше тайні замисли.
Та ось народ вітає вже царя –
Завважить може хтось мою відсутність.
Іду за ним. (Відходить.)
Воротинський

Лукавий царедворець!

НІЧ. КЕЛІЯ В ЧУДОВІМ МОНАСТИРІ
(1603 р.)

Отець Пимен, Григорій (у сні).
Пимен
 

Іще один, останній переказ,
І літопис мій до кінця дійде,
Сповню свій довг, завішаний мені
Від бога грішному. Недарма много літ
Дав мені бог наочним свідком бути
І в книжній штуці розум дарував.
Колись якийсь чернець трудолюбивий
Знайде моє безіменне писання,
Засвітить лампу, як і я свічу,
І пил віків обтрусить із карток,
Правдиві повісті він перепише,
Аби потомки православних знали
Минулі дії краю рідного,
Своїх царів великих споминали
За праці їх, за славу та добро,
А за гріхи, за темні їх діла
Спасителя покірно умоляли.
На старість я жию новим життям;
Минуле переходить перед мною...
Чи то давно неслось воно, мов вихор,
Що хвилі підійма на морі-океані?
Тепер воно безмовне та спокійне.
Осіб немного заховала пам’ять,
І слів дійшло до мене небагато,
А решта щезла вся без вороття.
Та близько день, і лампа догорає –
Іще один останній переказ.
(Пише.)
Григорій
(будиться зі сну)

Все той сам сон! Чи справді? Третій раз
Проклятий сон! А перед лампою
Старий усе сидить і пише, і всю ніч
Йому, мабуть, сон не стуляв очей.
Як люблю я його спокійний вид,
Коли, душею тонучи в минулім,
Він літопис свій тягне! Часто я
Вгадать бажаю, про що се він пише:
Чи про страшне панування татар,
Чи про грізне катування Івана,
Чи про бурливе новгородське віче?
Чи то про славу вітчини? Даремно!
Ні на чолі високім, ні в очах
Не можна прочитати скритих дум.
Все той сам вид, покірний і величний,
Як думний дяк, що в приказах посивів,
Глядить спокійно він на правих і виновних,
На зло й добро він дивиться байдужно,
Не знаючи ні жалю, ні гніву.
Пимен

Збудився, брате?
Григорій

Поблагослови
Мене, мій чесний отче!
Пимен

Хай господь
Благословить тебе і нині, й присно,
І довіку!
Григорій

Ти все писав, а я
І сном не покріпився. Мій спокій
Тривожили бісівські сновидіння,
І ворог спокушав мене. В сні бачив я:
Крутії сходи десь ведуть на вежу;
З вершка її побачив я Москву,
Мов муравлисько, а внизу народ
Кипів на площі та показував
На мене з реготом. І стидно, й страшно
Мені робилося, і впав я стрімголов,
І тут проснувся. І три рази снився
Мені той самий сон. Чи не дивниця?
Пимен

Се молода у тебе грає кров.
Смиряй себе молитвою і постом,
І сни твої воздушних привидів
Сповняться. Й досі ще, коли
Я мимовільною дрімотою послабну
І довгої молитви не відправлю
Під ніч, мій сон старечий і не тихий
Буває й не безгрішний. То мені
Ввижаються шумні пири, то табір
Воєнний, то напасті бойові,
Безумнії потіхи юних літ.
Григорій

Як весело провів ти молодість!
Ти воював під брамами Казані,
Під Шуйським напад відбивав Литви,
Ти бачив двір і розкоші Івана,
Щасливий! А я від дитячих літ
По келіях блукаю, бідний монах.
Чому й мені не тішитися в битвах,
Не пирувать за царськими столами?
Зумів би я, як ти, у старості
Від суєти житейської відстати,
Зложити заповіт монашества
І в тихій пристані замкнутися.
Пимен

Не жалуй, брате, що той грішний світ
Покинув вчасно та й покус немного
Тобі послав господь. Повір мені,
Здалека нас чарують слава, розкіш
Або жінок лукавеє кохання.
Я довго жив і многим любувався,
Та відтоді лише блаженство знаю,
Як бог привів мене у монастир.
Подумай, сину, про царів великих!
Хто вище всіх? Один бог. І хто сміє
Стать проти них? Ніхто, І що ж? Не раз
Їм затяжила золота корона,
Вони її міняли на клобук.
І цар Іван шукав не раз спокою
В подобенстві монашеських трудів;
Його дворець, любимців гордих повен,
Робивсь подібним до монастиря.
Опричники у чорних ризах вовняних
Послушними являлися черцями,
А цар грізний ігумном богомільним.
Я бачив тут ось, у тій самій кельї
(В ній жив тоді Кирил многострадальний,
Муж праведний; тоді теж і мене
Бог сподобив порозуміть нікчемність
Всіх світових суєт) – тут бачив, я царя.
Утомлений від дум грізних і кар,
В задумі тихо він сидів між иаїші.
Ми перед ним стояли всі недвижно,
А з нами тихо він розмову вів.
Ігумну та всій братії він мовив:
«Отці мої, прийде бажаний день,
Явлюся тут голодний ласки бога –
Ти, Никодиме, Сергію й Кириле,
Ви всі духовну заповідь мою
Прийміть! Прийду до вас, як переступник
Покаяний, і схиму чесную
Прийму ось тут і припаду до твоїх
Ніг чесних, отче!» Так нам говорив
Державний цар, і солодко лилися
Із уст його слова, і плакав він.
А ми в сльозах молилися, аби
Зіслав йому господь любов і мир
Його душі терплячій та бурливій.
А син його Феодор? На престолі
Все він зітхав за мирним тим життям
Мовчальника, і царськії покої
Перемінив на молитовну келью;
Там лиш важкі державнії турботи
Його святую душу не мутили.
Бог полюбив покірного царя,
І Русь при нім у славі безтурботній
Втішалася, а в хвилю його смерті
Зробилося нечуванее чудо.
До його постелі, одному лиш парю
Видний, явився муж у незвичайнім світлі,
І з ним розмову розпочав Феодор
І називав його великим патріархом.
Усіх довкола страх обняв, бо всі
Порозуміли привид той небесний.
Бо той святий владика в царському
Покої в хвилі тій не був присутній.
А як умер він, то палата вся
Сповнилася пахощами святими,
Лице ж його, як сонце, заясніло.
Вже не видати нам царя такого!
Страшне, страшне, невиданеє горе!
Прогнівали ми бога, согрішили,
Бо царевбійцю ми володарем
Собі назвали.
Григорій

Вже давно, мій отче,
Хотів я розпитать тебе про смерть
Димитрія-царевича. В ту пору,
Говорять, був ти в Угличі.
Пимен

О, тямлю!
Привів мене бог бачить зле те діло,
Кривавий гріх. Тоді в далекий Углич
На час мене там вислано на послух.
Прибув я ніччю. Вранці в час обідній
Враз чую дзвін. Ударили в набат...
Крик, шум... Біжать у двір цариці. Я
Спішу туди ж, а там уже ввесь город.
Гляджу – лежить зарізаний царевич.
Цариця мати тут при нім безтямна
І нянька, що волосся рве в розпуці,
А тут народ, мов ошалілий, тягне
Безбожну зрадницю, що мамкою була,
Між ними враз страшний, блідий від злості,
Являється Іуда Битяговський.
«Ось-ось злочинець!» – чути крик загальний.
І він в тій хвилі щез. І тут народ
Ввесь кинувся наздогін трьох убійців,
Що почали втікать і заховались,
Їх виловили зараз, привели
Всіх перед теплий іще труп дитини,
І чудо – враз дитина затремтіла.
«Покайтеся!» – їм закричав народ.
В перестраху під сокирами ті
Злочинці всі призналися й назвали –
Бориса.
Григорій

А в яких літах царевич
Убитий був?
Пимен

Йому було сім літ.
Минуло десять літ уже – ні, більше,
Дванадцять – він ровесник був би твій
І царствував би. Але бог не те судив.
Сим оповіданням страшним я закінчу
Свій літопис. Від того часу мало
Я додивлявся до діл світових,
Брате Григоре, ти письменний добре,
Тобі передаю свій труд. У хвилі,
Свобідні від духовних подвигів,
Описуй, не мудруючи лукаво,
Все те, чого в житті ти будеш свідком:
Війну й спокій, панування царів,
Угодників святії чудеса,
Пророцтва та знаки па небі. А мені
Час на спокій, заснути час навіки
Та лампу погасить. Ось задзвонили
До утрені... Благослови слуг своїх,
О господи! Подай костур, Григоре!
(Відходить.)
Григорій

Борис, Борис! Всі перед ним тремтять,
Ніхто йому не сміє й нагадати
Про замордовання нещасної дитини.
А ось чернець отсей у темній кельї
Донос на нього написав страшний.
І не мине він суду світового,
Як не мине і суду божого.

МОНАСТИРСЬКИЙ ОГОРОД

Григорій і чернець.
Григорій

Яка пуда! Яке нещасне наше
Те біднеє життя! Приходить день,
Минає день, а видно й чути все лиш
Одно й те саме. Бачиш чорні ряси
І чуєш дзвони. Вдень зіваєш, ходиш,
І бродиш, і робить нема чого.
Заснеш, та ніч довжезна і до світу
Не спиться монахові. А як і засне,
То мучать душу чорні сновидіння.
Рад, як у дзвін ударять, або як
Наставник збудить палицею. Ні,
Не витерплю! Немає сили в мене!
Ось через огорожу – і навтеки!
Великий світ, дорога вільна скрізь
На штири сторони, і споминай як звали.
Чернець

Се правда, що гірке у вас життя,
Гулящі ви, завзяті, молоді
Черці!
Григорій

Хоч би напав нас кримський хан!
Хоч би Литва на нас повстала знов!
То я пішов би з ними побороться
Мечем. Що, якби наш царевич з гробу
Воскрес і закричав: «А де ви, діти?
А де ви, слуги вірнії мої?
Вставайте на Бориса, вбійцю мого!
Зловіте ворога та приведіть до мене!»
Чернець

Ну, годі! Не балакай тих дурниць!
Адже мертвого нам не воскресити.
Царевича, як бачимо, не та
Судьба чекала. Але слухай лиш, –
Як починати що, то починати...
Григорій

А що таке?
Чернець

Якби я молодий
Був, так як ти, якби на бороді
Мені не пробивався сивий волос –
Чи розумієш?
Григорій

Ні, ані крихітки.
Чернець

Так слухай же. Народ наш страх дурня
І легковірний, радо подається
На всякі чудасії та новини.
Бояри в Годунові пам’ятають
Ще рівного собі, а плем’я давніх
Князів варязьких досі миле всім.
Ти вбитого царевича ровесник.
Коли ти хитрий і твердий душею...
Ну, розумієші?
Григорій

Розумію.
Чернець

Що ж
Сказав би ти?
Григорій

Сказав би: «Рішено!
Я – Дмитрій. Я – царевич!»
Чернець

Дай же руку!
Тобі віщую: будеш ти царем!

VII. ПАЛАТА ПАТРІАРХА

Патріарх, ігумен Чудового монастиря.
Патріарх

І він утік, отче ігумене?

Ігумен

Утік, святий владико, ось уже тому три дні.

Патріарх

Шалений, окаянний! А хто він родом?

Ігумен

Рід Отреп’євих, Дітей боярських з Галича. Постригся він змолоду – не знаю де. Та відтам уйшов, блукав по різних він монастирях, нарешті, приблукав і до моєї Чудівської обителі. Я, бачачи, що він ще молодий і нерозумний, віддав його в батьківськую опіку отцеві Пимену, старцеві тихому та смирному. І був він дуже письменний, залюбки читав літописи, вмів навіть списувать канони для святих, та видно, що письмо йому далося не від бога.

Патріарх

От уже мені ті грамотні! І що він видумав! Буду ца­рем в Москві! Ось ще чортівська посудина! Та я не ду­маю про се повідомлять царя. Пощо тривожити го­су­да­ря? Досить із нас, коли про його втеку спо­ві­сти­мо дяка Смирнова або дяка Єфимія. От іще єресь! Буду царем в Москві! Спіймать, спіймать во­ро­же код­ло те та вислати у Половецький монастир на вічну по­ку­ту. Адже єресь се, неправда, отче ігумене?

Ігумен

І справді єресь, ще й неабияка, святий владико.

ЦАРСЬКА ПАЛАТА

Два стольники.
Перший

Де государ?
Другий

У своїй спочивальні,
Заперся він з якимсь чарівником.
Перший

Так, се його любимі розговори –
Кудесники, ворожбити, чарівники.
Ворожить все, як панна молода.
Рад би я знать, про що він промишляє?
Другий

Ось він іде! Ну, може, запитаєш?
Перший

Який понурий!
Відходять.
Цар
(входить)

Ось найвищу власть
Я осягнув і шостий уже рік
Паную супокійно, та в душі
Немає в мене щастя. Чи не так
Ми замолоду закохаємся,
Бажаємо любовної утіхи,
А як лиш заспокоїмо сердечний голод
Хвилевим опануванням, то зараз
Настане прохолода, нудно нам,
І втома! Дарма ті ворожбити
Мені заповідають довгий вік,
Дні безтурботного панування, –
Ні власть, ані життя мене не веселять.
Мені вчувається небесний грім і горе.
Не маю щастя! Думав я народ свій
Заспокоїть у славі й задоволенні,
Щедротами любов його здобути, –
Та й геть відкинув те пусте змагання.
Живий володар для юрби ненависний;
Вона любить уміє лиш мертвих.
Безумні ми, коли народний крик
Або стогнання серце нам тривожить.
Бог насилав на нашу землю голод;
Стогнав народ, згибаючи у муках;
Я відтворив їм житниці, розсипав
Їм золото, давав їм заробітки,
Вони ж, шалені, все мене кляли!
Огонь пожежі нищив їх доми, –
Вони мені вогнем тим докоряли!
Ось суд юрби! Шукай її любові!
В сім’ї своїй я надіявсь знайти
Відраду, ущасливити дочку свою
Подружжям, – і, мов буря, смерть
Уносить жениха. І тут юрба
Лукаво нарікає, та мене, вітця
Нещасного, вчиняє винуватим
За доччине вдівство. Хто-будь умре,
Я всіх убійця потаємний. Я
Смерть прискорив царя Феодора,
Я отруїв сестру свою царицю,
Черницю смирную... Все я, все я!
Ах, почуваю, що ніщо не може
Нас заспокоїти серед турбот життя –
Ніщо, ніщо... хіба одно сумління
Здорове, чисте – ось була б побіда
Над злобою й брудною клеветою.
Та як на тім сумлінні хоч одна
Маленька, припадкова пляма – ах!
Тоді біда. Мов морова зараза,
Горить душа, отрути серце повне,
Мов молотки, стучать в ушах докори,
І млісно робиться, і голова
Йде ходором, і хлопчики криваві
Перед очима... Рад би я втекти,
Та нікуди! І страшно, страшно, страшно!
О, жалься боже того, у кого
Нечиста совість!

КОРЧМА НА ЛИТОВСЬКІЙ ГРАНИЦІ

Мисаїл і Варлаам, волоцюги, перебрані за черців. Григорій Отреп’єв у світськім одязі; господиня.
Господиня

І чим же маю погостити вас, отчики чесні?

Варлаам

Що вам бог послав, газдинечко! Не маєте вина?

Господиня

Та як не мати, отчики мої! Ось зараз винесу.

Відходить.
Мисаїл

Чого засумував, товаришу? Ось і границя вже литовськая, що ти дібратися бажав до неї.

Григорій

Поки в Литві не стану, супокою не матиму.

Варлаам

І чим же та Литва тобі так люба? Ось ми, грішники, я й Мисаїл, як із монастир втекли, то й ні про що не думаєм. Литва чи Русь, дудар нам чи гусляр, усе одно, коб лиш було вино. Та ось воно!

Мисаїл

А складно сказано, панотче Варлааме!

Господиня
(входить)

Ось вам се, отці мої, і пийте на здоров’я!

Мисаїл

Спасибі, матінко! І бог тебе благослови!

П’ють. Варлаам затягає пісню: «Як у городі бувало у Казані».
Варлаам
(До Григорія)

Чому не підтягаєш?

Григорій

Не хочу.

Мисаїл

Вольному воля...

Варлаам

А п’яному рай, отче Мисаїле! Вип’ємо ж чарочку за шинкарочку... Протеє, отче Мисаїле, як я п’ю, тверезих не люблю. Інше діло п’янство, а інше чванство. Хочеш жить, як ми, – милості просимо а як ні, то забирайся й пропадай! Скоморох попові не товариш.

Григорій

Пий, та про себе розумій, панотче Варлааме! Бачиш, теж деколи сказати вмію складно.

Варлаам

А що ж мені про тебе розуміти?

Мисаїл

Лиши його в спокою, Варлааме!

Варлаам

Та чом же він такий пісний? До нас сам у товариші він нав’язався, невідомо, хто він такий і звідки, та ще й гордує!

(П’є й співає: «Молодий чернець постригся».)
Григорій
(до господині)

Отеє дорога? А куди веде?

Господиня

В Литву, мій любий, у Луєві гори.

Григорій

А ще далеко до тих гір?

Господиня

Ні, недалеко. До вечора туди поспіти можна, якби не царськії застави та пристави сторожові.

Григорій

Застави? А се що?

Господиня

Хтось із Москви втік, то наказано задержувати всіх та оглядати.

Григорій
(до себе)

Ось тобі, бабонько, й святого Юр’я!

(Голосно.)

Чого ж їм треба? Хто там втік з Москви?

Господиня

А бог там знає, злодій чи розбійник! Та через нього тут і добрим людям немає проходу. Що з того буде? Мабуть, ніщо. Ні чорта лисого не зловлять. Нібито в Литву немає іншої дороги, як лише гостинець. Ось хоч би тобі і відси! Зверни наліво, в ліс, та стежкою йди до каплиці на Чеканському Потоці, а там просто через багна на Хлопино, а відси в Захар’єво, а там уже й мала дитина може довести аж до Луєвих тих гір. А від приставів тільки й користі, що притісняють кождого, хто йде, та обдирають також бідних нас.

Чути шум.

Що там іще? Ах, ось вони, прокляті! Дозорці йдуть.

Григорій

Хазяйко, а нема у твоїй хаті іншого кута?

Господиня

Нема, любенький! Я й сама би рада сховатися. Лише слава, що ходять за дозором, а їм давай вина і хліба, та й невідомо, за що. А щоб вони подохли, окаянні! Щоб їм...

Входять пристави.
Пристав

Здорова, господине!

Господиня

Й вам спасибі, гості дорогі, вітайте!

Один пристав
(до другого)

Тут, бачу, пиятика. Буде чим і нам потрактуватися. (До монахів.) Ви що за люди?

Варлаам

Та ми старці божі, черці смиренні. Ходимо по селах, збираючи від християн, що ласка, на монастир.
 

Пристав
(до Григорія)

А ти?

Мисаїл

Він наш товариш.

Григорій

Міщанин із пригорода. Проводжу сих старців ось до границі, а відсіля верну додому.

Мисаїл

Отже, ти надумався інакше?

Григорій
(тихо)

Мовчи!

Пристав

Хазяйко, сип іще вина! А ми тут зі старцями вип’ємо та побалакаєм.

Другий пристав
(тихо)

Той парубок, здається, голий, з нього не візьмеш нічого. Та зате старці...

Перший

Мовчи! Ми зараз тут до них доберемося. Що, батюшки мої, як живете?

Варлаам

Ой, негаразд, мій сину, негаразд! Сьогодні християни по­скупіли. Лиш гроші люблять, грошики ховають. На бо­же мало хто дає. Прийшов великий гріх на всі зем­нії роди. Пустилися всі на торги й митарства, все ду­ма­ють лиш про світське багатство, не про спасення душ. І ходиш, ходиш, і просиш, просиш, – іноді й за три дні не випросиш і три полушки – гріх такий! Мине так тиждень, другий, – у мошонку поглянеш, аж у ній так мало, що ні з чим і показаться в монастир. Що ді­ять? З біди та горя й те мале проп’єш. Біда та й тіль­ки! Негаразд! Прийшли, мабуть, останнії часи на нас.

Господиня
(плаче)

О господи, помилуй і спаси!

Під час Варлаамової промови перший пристав значучо вдивляється в Мисаїла.
Перший пристав

Альохо, чи при тобі царський наказ?

Другий

При мні.

Перший

Подай сюди!

Мисаїл

Ти що на мене вдивляєшся, немов хотів би з’їсти?

Перший пристав

А ось щоі Там з Москви утік один лихий єретик, на ім’я Грицько Отреп’єв. Ти чував про се?

Мисаїл

Ні слова.

Пристав

Не чув? Гаразд. А того втікача цар наказав зловити та повісить. Ти знаєш се?

Мисаїл

Не знаю.

Пристав
(до Варлаама)

Вмієш ти читати?

Варлаам

Знав колись, та вже забув.

Пристав
(до Мисаіла)

А ти?

Мисаїл

Не умудрив господь.

Пристав

Так ось вам і царський наказ.

Мисаїл

А мені нащо?

Пристав

Мені здається, що той утікач, єретик, злодій і мошенник – ти.

Мисаїл

Я? Змилуйся! Що се тобі?

Пристав

Постій! Держи там двері! Ось ми з ними зараз лад зробимо.

Господиня

Ах, ви мучителі, ви беззаконники! І старцям божим спокою не дасте!

Пристав

Хто тут письменний?

Григорій
(виступає наперед)

Я.
Пристав

На тобі! А ти в кого навчився?

Григорій

У нашого паламаря.

Пристав
(дає йому указ)

Читай же голосно!

Григорій
(читає)

«Чудова монастыря недостойный чернец Григорий, из роду Отрепьевых, впал в ересь и дерзнул, наученный диаволом, возмущать святую братию всякими соблазнами і беззакониями. А по справкам оказалось, отбежал он, окаянный Гришка, к границе Литовской...»

Пристав
(до Мисаїла)

Хіба не ти?

Григорій

«И щарь повелел изловить его».

Пристав

Й повісить.

Григорій

Тут не сказано: повісить.

Пристав

Брехня! Не кожде слово пишеться. Читай: «Зловити і повісити».

Григорій

«И повесить. А лет ему, вору Гришке, от роду (дивиться на Варлаама) за 50, а росту он среднего, лоб имеет плешивьій, бороду седую, брюхо толстое...»

Всі ззираються на Варлаама.
Перший пристав

Хлопці! Ось Гришка! Сей! Держіть його! В’яжіть! Ось я не думав, не гадав.

Варлаам
(вириває папір у Григорія)

Чекайте, безуми! Що я за Гришка! Як? 50 літ, сива борода, товстий живіт? Ні, бра, занадто ти ще молодий зі мною жартувати. Давно я не читав, читаю плохо, та тут уже розчовпаю, коли доходить діло до висільниці. (Читає по складах.) «А лет е-му от ро-ду 20". Що, брате, де тут 50? Не бачиш – 20?

Другий пристав

Так, пригадую. І нам так сказано було, що 20.

Перший пристав
(до Григорія)

Та ти, браток, мабуть, забавник.

Під час читання Григорій стоїть, понуривши голову та держачи руку за пазухою.
Варлаам
(читає далі)

«А ростом он мал, грудь широкая, одна рука короче другой, глаза голубые, волосы рыжие, на щеке бо­ро­дав­ка, на лбу другая». (До Григория.) Се, братчику, мабуть, чи не ти сам.

Григорій раптом виймає кинджалу усі перед ним розступаються, він вискакує крізь вікна.
Пристави

Держи! Держи!

Всі розбігаються безладно.

X. МОСКВА. ДІМ ШУЙСЬКОГО

Шуйський. Багато гостей. Обід.
Шуйський

Іще вина!
(Встає, за ним усі.)

Ну, гості дорогі!
Останню чарку! Прочитай молитву,
Малий!
Малий
(читає)
«Царю небес, усе і скрізь присутній,
Своїх рабів благання вислухай!
Помолимось за нашого царя,
Тобою вибраного, благочесного,
Всіх християн царя самодержавного.
Храни його в палатах, в полі битви,
І на шляхах і на нічній постелі!
Подай йому на ворогів побіду,
Щоб славний був від моря він до моря,
Щоб вся рідня його цвіла здоров’ям,
Аби її безцінні порости
Всю землю вкрили! А до нас, своїх
Слуг вірних, хай, як досі, буде він
Ласкавий, милостивий і терпливий.
Хай мудрості його бездонної
Все витікають джерела на нас!
На те сю царську підіймаєм чашу
І молимось тобі, небесний царю!»
Шуйський
(випиває)

Нехай жиє, здоров великий цар!
І прощавайте, гості дорогії!
Спасибі вам, що не погордували
На мій хліб-сіль! Прощайте! В добрий час!
Гості відходять, він проводить їх до дверей.
Пушкін

Нарешті відійшли! Ну, княже любий, вже думав я, що нам не доведеться й перебалакати.

Шуйський
(до слуг)

Ну, що ви тут роти пороззявляли? Все би вам лише панів підслухувать. Збирайте все зі стола та виходіть собі! (Слуги відходять.) Ну, що там, Афанасію Михайловичу?

Пушкін

Та чудасії, та й усе. Братанич мій
Гаврило Пушкін з Кракова прислав
Мені гінця.
Шуйський

З чим?
Пушкін

Дивну новину
Мені братанич пише. Син Грізного...
Зажди.
(Надслухує при дверях.)

Царевич, той що з наказу
Бориса вбитий був...
Шуйський

Се вже не новість.
Пушкін

Зажди! Димитрій ще живий.
 
Шуйський

Ось на!
Се справді новість! Ще живий царевич!
Ну, справді чудо! Чи лиш тільки всього?
Пушкін

Дослухай до кінця! Хто б там він був,
Чи вирятуваний царевич, чи який
Злий дух в його подобі, чи лиш смілий
Обманщик та безстидний самозванець,
Досить, що там Димитрій появився.
Шуйський

Не може бути.
Пушкін

Пушкін сам його
На очі бачив, як уперве лиш
Приїхав він у королівський двір
І крізь ряди панів литовських просто
Йшов у покій таємний короля.
Шуйський

Хто ж він такий? І відки він?
Пушкін

Не знають.
Се тільки відомо, що був слугою.
У Вишневенького і що в тяжкій хоробі
Відкрився він духовному вітцю.
А гордий пан, прочувши тую тайну,
Пішов до нього і підняв з постелі,
І з ним потім приїхав до Зигмунда.
Шуйський

Що ж ближче там про нього повідають?
Пушкін

Говорять, він розумний, ввічливий
Та зручний, до вподоби всім. Попів
Латинських він з’єднав собі й московських
Утікачів очарував собою.
У короля він в ласках, і говорять,
Що обіцяв король йому підмогу.
Шуйський

Все, брате, се така за крутанина,
Що голову закрутить мимоволі.
Ніщо й казать, що самозванець се,
Та признаюсь, велика небезпека.
Се важна вість, і як лиш до народу
Дійде вона, буде великий розрух.
Пушкін

Така зірветься буря, що ледве
Борис вдержить корону на своїй
Розумній голові. Та так йому
І сліді Він править нами, як Іван
Грізний – під ніч не згадувать його!
Яка користь, що явних кар нема,
Що під шафотами кривавими
Ми не співаємо всенародно
Канон Ісусові сладчайшому?
Що нас на площах не палять, а цар
Своєю палицею вугілля
Не підгрібає? Та чи певні ми
Свого життя нещасного? Всяк день
Нам грозить царський гнів, тюрма, Сибір,
Клобук або кайдани, а в глуші
Монастиря – голодна смерть чи петля.
Де роди поміж нами найзначніші?
Де князі Сицькі, де всі Шестунови,
Романови, надія вітчини?
Всі заслані, замучені в темницях.
Пожди, й тебе жде, мабуть, те саме.
І сам скажи: ми дома, мов Литвою,
Обсаджені невірними рабами,
Всі язики готові нас продать,
Правительством підкуплені злодії.
Залежимо від першого холопа,
Якого тільки схочем покарать.
Ось свято Юр’я знищить він задумав.
Тепер ми не пани в своїх маєтках.
Не смій прогнать неробу! Рад не рад –
Годуй його! Не смій привабити
Робітника, – а то в приказ холопський.
Ну, чи чував хто при царю Івані
Такеє лихо? А чи легше з того
Народові? Попробуй самозванець
Їм обіцять лиш давній Юр’я день –
Скрізь піде розрух.
Шуйський

Правду кажеш, Пушкін.
Та знаєш, про се все обом нам
Мовчати треба до часу.
Пушкін

Се звісно:
Знай сам собі! Ти чоловік розумний,
З тобою все я розмовляти рад,
А як мене щось іноді тривожить,
Не витерплю, щоб не сказать тобі.
До того ж мід твій та веселе пиво
Сьогодні так язик мій розв’язали...
Прощай же, княже!
Шуйський

Прощавай, мій любий,
І до побачення!
Проводить Пушкіна.

XI. ЦАРСЬКА ПАЛАТА

Царевич рисує географічну карту. Царівна Ксенія та її мамка.
Ксенія
(цілує портрет)

Мій любий суджений, мій королевич прегарний! Не мені дістався ти, не своїй нареченій, але темна могила прийняла тебе на чужині. Ніколи я потіхи не знайду, все буду плакать за тобою.

Мамка

Царівнонько! Дівчина плаче, мов роса паде. Підійде сонце й росу висушить. Ось буде в тебе другий наречений, і гарний, і привітний. Покохаєш його, дитино наша ненаглядна, забудеш королевича Івана.

Ксенія

Ні, мамочко, йому я вірна буду і неживому!

Входить Борис.
Цар

Що там, Ксеню? Що там,
Моя кохана? Ще лиш наречена,
А вже вдова сумна. Все плачеш ти
За мертвим женихом, моя дитино!
Знать, не судила мені доля вам
Щасливеє життя угрунтувати.
Мабуть, прогнівав я святого бога,
Що щастя запевнить тобі не міг.
Невинна ти, чому ж терпіти мусиш?
А ти, мій сину, чим занявся? Що се?
Федір

Землі московської чертіж. Ось наше царство
Від краю в край. Ось бачиш: тут Москва,
Тут Новгород, тут Астрахань. Ось море,
Ось пермськії дрімучії ліси,
А ось Сибір!
Цар

А осьде що таке
Змією в’ється?
Федір

А, се Волга.
Цар

Гарно!
Ось і солодкії плоди науки!
Немов із хмар оглянути ти можеш
Все царство зразу: межі, ріки, гори.
Учися, сину, бо наука нам
Скорочує минущого життя
Важкії досліди. Колись, а може
Вже й незабаром, всі ті області,
Котрі так хитро ти нарисував
Тут на папері знай дістануться
До твоїх рук. Учися, сину мій,
То легше та ясніше будеш ти
Державну працю двигати.
Входить Семен Годунов.

Що скажеш,
Семене Микитовичу?
Семен

Сьогодні
До мене, скоро світ, дворецький від
Князя Василія та Пушкінів
Слуга прийшов з доносами.
Цар

Ану!
Семен

Слуга від Пушкіна доніс нам перший,
Що вранці вчора з Кракова гонець
В їх дім приїхав; зараз за годину
Його без грамоти відіслано назад.
Цар

Гінця спіймать!
Семен

Вже вислано погоню.
Цар

А Шуйський що?
Семен

Гостив він вечором
Своїх приятелів, обоє Милославських,
Бутурліних, Михайла Салтикова,
Та Пушкіна, та ще декілька інших.
І розійшлися пізно, тільки Пушкін
Сам на сам із хазяїном лишився,
І довго розмовляли ще оба.
Цар

Як стій пошліть за Шуйським!
Семен

Твоя воля,
Він тут уже.
Цар

Поклич його сюди!
Семен відходить.

З Литвою зносини! Се що таке?
Ненависні мені ті Пушкіни –
До бунту схильні! Шуйському також
Не можна довіряти. Уступчнвий він,
Та смілий і лукавий.
Входить Шуйський.

Треба, княже,
Мені з тобою побалакати.
Та ти, здається, сам прийшов за ділом,
То зразу хочу вислухать тебе.
Шуйський

Так, царю, почуваю я повинність
Тобі сказати важну вість.
Цар

Рад слухать.
Шуйський
(тихо, вказуючи на Федора)

Але, ласкавий царю...
Цар

Мій царевич
Все може знати, що князь Шуйський знає.
Ну, говори!
Шуйський

З Литви пришла нам вість...
Цар

Та, може, яку Пушкінові вчора
Надвечором привіз гонець.
Шуйський
(тихо)
Все знає! (Голосно.)
Я думав, царю, що ти тайни сеї
Не знаєш ще.
Цар

Нема потреби, княже!
Обміркувать бажаю я звістки,
Інакше правди не дійду.
Шуйський

Я знаю
Лиш те, що в Кракові явився самозванець,
І що король та всі пани за ним.
Цар

Що ж кажуть? Хто такий той самозванець?
Шуйський

Не знаю.
Цар

Але... чим він небезпечний?
Шуйський

Міркую, царю, що твоя держава
Міцна, що ти прихильністю, любов’ю
Та щедротою слуг твоїх серця
До себе прив’язав. Та знаєш сам:
Юрба безмисна, змінна, бунтам рада
І легковірна, легко подається
Пустим сподіванням та слухає
Хвилевої намови, а для правди
Байдужна та глуха, зате байок
Охоче слухає. Подобається їй
Безсоромна відвага. Тож, коли
Невідомий той волоцюга перейде
Литовськую границю, то ім’я
Димитрія, яке він воскресить,
Юрбу безумців може притягти
До нього.
Цар

Що? Димитрія? Ім’я
Дитини тої?.. (До царевича.) Сину, віддалися!
Шуйський
(до себе)
А, він почервонів! Ну, буде буря.
Федір

А може, цар позволить...
 
Цар

Ні, не можна!
Іди, мій сину!
Царевич відходить.

Га, Димитрія!
Шуйський
(до себе)
Нічого він не знав.
Цар

Послухай, княже!
Запоряди ти зараз все, що можна,
Аби Росію від границь Литви
Відгородить заставами, аби
Й жива душа не перейшла границі,
Ні заєць з Польщі не прибіг до нас,
Ні ворон з Кракова не прилетів!
Іди!
Шуйський

Іду.
Цар

Чекай! Як думаєш?
Се відомість пуста? Чи ти чував
Коли, аби мерці з гробів вставали
Допитувать царів, царів законних,
Призначених та вибраних народом
І патріархом коронованих?
Се смішно, правда? Чом же не смієшся?
Шуйський

Мені не смішно, царю.
Цар

Слухай, княже!
Коли дізнався я, що хлопець той...
Що хлопця того хтось життя позбавив,
Тебе на слідство вислав я. Тепер
Тебе хрестом і богом заклинаю,
Сумлінно правду вияви мені:
Чи ти пізнав убитого хлопчину?
Чи не було підміни? Відповідж!
Шуйський

Клянусь тобі...
Цар

Ні, Шуйський, не клянися,
Лиш відповідж: се справді був царевич?
Шуйський

Був справді.
Цар

Ще подумай, княже! Я
Свою любов обіцюю тобі,
Минулої брехні гнівом не покараю.
Але коли тепер хитриш зо мною,
То заклинаюсь головою сина,
Що не мине тебе прелюта кара,
Така прелюта, що Іван Грізний
Від страху ще й у гробі затрясеться.
Шуйський

Не кара нам страшна, страшна твоя
Немилість, – то чи ж осмілюсь я
Лукавити перед тобою? І чи міг
Я так насліпо ошукатися,
Щоб не пізнав Димитрія? Три дні
Я труп його відвідував у церкві,
Ввесь Углич там присутній був зо мною,
Довколо нього ще тринадцять трупів
Лежало, порозриваних народом;
По них уже гнилизна замітно
Показувалась, та дитяче тіло
Царевича було нескверно ясне
І свіже й тихе, мов у сні лежав він.
Глибока рана ще не запеклася,
А обриси лиця були незмінні.
Ні, царю, сумніву нема: Димитрій
У гробі спить.
Цар
 

Досить! Іди тепер!
Шуйський відходить.

Ох, важко! Хай хоч дух переведу!
Я почував: вся кров мені в лице
Ударила та тяжко відпливала...
Так ось пощо тринадцять літ рядом
Мені все снилося дитя те вбите!
Так ось що! Все тепер я розумію!
Але хто ж він, той ворог мій грізний?
Хто проти мене? Тінь, ім’я пусте!
Невже та тінь зірве порфіру з мене?
Чи звук пустий дітей моїх позбавить
Їх спадку? Я безумний! І чого
Лякаюсь я? На привид лиш дмухни –
І вже його нема. По сьому й бути!
Не покажу по собі страху, та
І маловажить нічого не треба.
Ой, та й тяжка ж ти, шапко Мономаха!

КРАКІВ. ДІМ ВИШНЕВЕЦЬКОГО

Самозванець і патер Черпіковський.
Самозванець

Ні, отче мій, не буде трудності,
Я знаю дух народу свого; в нім
Побожність ще жива без переміни.
Йому святий царя його примір,
До того ж все терпимість і байдужність,
І ручу вам, два роки не минуть,
І весь мій люд і вся восточна церков
Признають власть намісника Петра.
Патер

Допоможи тобі святий Ігнатій,
Коли прийде той час благословенний!
А поки що, царевичу, ховай
В душі своїй те сім’я благодаті.
Буває іноді, духовний обов’язок
Велить нам критися та удавати
Перед ворожим світом. Судять люди
Твої слова й діла, а наміри
Зна тільки бог.
Самозванець

Амінь! Хто там?
Входить слуга.

Скажи,
Що приймаємо.
Відчиняються двері, входить юрба росіян і поляків.
 

Товариші, ми виступимо завтра
Із Кракова. Я, пане Мнішек, в тебе
Зупинюся у Самборі на три дні.
Я знаю, що гостинний замок твій
Шляхетською пишнотою ясніє
й хазяйкою він славний молодою.
Прекрасную Марину надіюсь
Побачить там. А ви, приятелі,
Литва і Русь, братерські знамена
Піднявши проти спільного врага,
Проти зрадливого мойого ката,
Сини слов’ян, я швидко поведу
В бажаний бій грізні дружини ваші,
Та серед вас нові я бачу лиця.
Гаврило Пушкін

Вони прийшли до милості твоєї
Просить меча і служби.
Самозванець

Рад вам, діти.
До мене, друзі! Але хто, скажи,
Отсей красунь?
Пушкін

Князь Курбський.
Самозванець
(до Курбського)

Голосне
Ім’я! Чи ти свояк казанського
Героя?
Курбський

Син його.
Самозванець

А він жиє ше?
Курбський

Ні, вмер.
Самозванець

Великий муж до битв і до поради,
Та відколи, як месник завзятущий
Кривд своїх, він з литовцями являвся
Під стародавній Ольгин, слух про нього
Загиб.
Курбський

Отець мій решту всю життя
Провів на Волині у добрах, що йому
Баторій дарував. Відлюдно, в тишині,
В науках він шукав собі відради.
Та не втішала його мирна праця.
Літ молодих батьківщину він тямив
І до кіпця тужив за нею тяжко.
 
Самозванець

Нещасний воєвода! Ярко блиснув
Його життя шумний, бурхливий схід.
Я рад, великородний витязю,
Що кров його знов тягне в вітчину.
Вини батьків не треба споминати.
Мир їх гробам! Зближися, Курбський! Руку!
От диво, бач! Син Курбського веде
На трон – кого? – Іванового сина.
За мною всі! І люди і судьба.
(До одного з присутніх.) Ти хто такий?
Поляк

Собанський, вільний шляхтич.
Самозванець

Хвала і честь тобі, свободи сину!
Вперед йому три чверті жолду дати!
А ті он хто? На них я пізнаю
Одежі краю рідного. Се наші.
Хрущов
(падає ниць)

Так, государю, отче наші Твої ми
Прихильні, переслідувані слуги.
Ми із Москви, в опалі, і втекли
До тебе, царю, й голови готові
За тебе положить, – хай наші трупи
Тобі за ступні стануть на трон царський.
Самозванець

Держіться сильно, мученики чеснії
Лиш поможіть мені дібраться до Москви,
А там Борис за все нам заплатить.
Ти хто?
Корела

Козак, до тебе з-за Дону присланий
Від вільних військ, хоробрих отаманів,
Від козаків верхових і низових
Побачить ясні очі царськії
І кланяться тобі їх головами.
Самозванець

Я донців знав, не сумнівався бачить
В своїх рядах козацькі бунчуки.
Спасибі війську донському! Я знаю,
Що козаки неправедно тепер
Притиснені, переслідувані.
Та як поможе бог мені вступити
На трон батьків, то я вже по старому
Помилую наш вірний, вільний Дон.
Поет
(наближається, кланяється низько й хапає самозванця за полу.)

Великий принце, ясний королевичу!
Самозванець

Чого тобі?
Поет
(подає йому папір)

Прийміте ласкаво
Сей бідний виплід праці духової!
Самозванець

Що бачу! Се латинські вірші в тебе!
Стократ святий союз меча та ліри!
Один їх лавр обоє обвиває.
Під північним уроджений я небом,
Та муз латинських мені звісний голос,
І я люблю парнаськії цвітки
Та вірю в пророкування поетів.
Ні, недаремно в грудях їх огнистих
Клекоче запал. Все благословенне
Буває діло, що вони його
Прославили заздалегідь. Зближися,
Приятелю! Прийми сей дар на спомин
Від мене.
(Дає йому перстень.)

А як справдиться на мні
Моєї долі заповіт, як я
Корону предків одержу, сподіюсь
Почути знов солодкий голос твій,
Вітхненний гімн,
Musa gloriam coronat, gloriaque musam1.
І так, приятелі, до завтра! Завтра знов
Побачимось.
Всі

В похід, в похід! Нехай
Жиє много літа Димитрій! Хай
Здоров бува великий князь московський!

ЗАМОК ВОЄВОДИ МНІШКА В САМБОРІ


Марина, Рузя (вбирає її), служниці.
 
Марина
(перед дзеркалом)

Ну, що ж, готово? Поспішить не можна?
Рузя

Позвольте, наперед рішіть отеє
Трудне питання, чи надінете
Сю нитку перел, чи півмісяць той
Діамантовий?
Марина

Так, вінець з брильянтів.
Рузя

І гарно! Тямите, його ви брали,
Коли в гостину в королівський двір
Ви їздили. Говорять, на балу
Ясніли ви, як сонце. Ахали
Мужчини всі, шептали всі красуні.
Тоді, здається, перший раз вас бачив
Хоткевич молодий, що потім застрілився.
Говорять, що хто лиш на вас поглянув,
То зараз закохався.
Марина

Чи не можна
Скоріше?
Рузя

Зараз, зараз! Ваш отець
На вас поклав усю надію нині.
Царевич бачив вас недарма. Він
Не міг укрити свого захвату.
Ранили ви його, то треба зразу
Рішучим доконать ударом. Справді,
ГІаннунцю, в вас він закохався. Ось
Вже місяць, як покинув Краків він,
Забув війну, забув московський трон,
Сидить у нас в гостині та балює,
До одуру доводить поляків
І москалів. Ах, боже мій, чи ж я
Діждуся того дня, коли Димитрій
Вас поведе в свою столицю
Як вибрану московськую царицю?
Я надіюсь, що ви не лишите мене.
Марина

А думаєш, що буду я цариця?
Рузя

Хто ж, як не ви? Хто смів би красотою
Рівнятися з панянкою моєю?
Рід Мнішків ще нікому не вступав,
І розумом ніхто йому не дорівняв.
Щасливий той, на кім ваш зір спочине,
До кого серця вашого любов прилине,
Чи був би він король чи королевич,
Французький чи німецький цісаревич,
Не тільки бідний ваш царевич –
Бог зпа який, бог знає відки.
Марина

Він справді царський син, і се признав весь світ.
Рузя

А все ж минулою зимою
Він був у Вишневецького слугою.
Марина

Се він ховався.
Рузя

Не перечу тому.
Але чи знаєте ви, що говорять
Про нього між народом, буцім він
Дячок, що втік з Москви, там відомий
Як ошуканець.
Марина

Фу, які дурниці!
Рузя

Та я не вірю їм, а тільки так говорю,
Що він повинен дякувати богу,
Що ви на нього зглянулись поміж
Усіми іншими.
Служниця
(вбігає)

Поприїздили гості!
Марина

Ось бачиш, ти й весь день готова
Молоть пусте, а я не вбрана й досі.
 
Рузя

Се буде зараз! Адже все готове.
Служниці пораються.
Марина
(до себе)
А я все-таки мушу все дізнатися...
 
Ряд освітлених кімнат. Музика. Вишневецький і Мнішек.
Мнішек

Він лиш з Мариною моєю розмовляє,
Марину лиш на думці має...
Виходить, що про шлюб гадає.
Ну, признавайся, пане Вишневецький,
Чи думав ти, що донечка моя
Царицею зістане?
Вишневецький

Чудо, чудо!
А ти хіба подумав, пане Мнішек,
Що мій слуга царем московським стане?
Мнішек

А що ти скажеш про мою Марину?
Я тільки натякнув їй: «Ну, гляди!
Не випускай того Дмитра!» – І ось
Усе в ладу, вже він у неї в сіті.
Музика грає полонеза. Самозванець виходить із Мариною в першій парі.
Марина
(тихо до Димитрія)

Так, вечором об одинадцятій
У липовій алеї – знаєте?
А завтра при фонтані.
Розходяться. Друга пара.
Кавалер

І що лиш
Знайшов у ній Димитрій?
Дама

А то як?
Адже ж вона красуня!
Кавалер

Що? Красуня?
От мармурова німфа, без життя
В очах і без усмішки на устах.
Нова пара.
Дама

Він не вродливий, та з виду приємний,
І царськую породу видно в нім.
Нова пара.
Дама

Коли ж похід?
Кавалер

Коли звелить царевич.
Ми то готові, та знать панна Мнішек
З Димитрієм держать нас у неволі.
Дама

Приємна та неволя.
Кавалер

Так, як тільки ви...
Розходяться. Кімнати пустіють.
Мнішек

А ми, старі, тепер вже не танцюєм,
Музики гук не радує вже нас,
Прекрасних рук не тиснем, не цілуєм.
Ой, не забув я жартів молодечих!
Тепер не те, що тут колись бувало.
І молодіж тепер не так відважна,
І красота не так уже весела.
Признайся, друже, все вже посумніло.
Та ми лишімо їх, товаришу!
Венгерського, що мохом весь обріс,
Велімо відіткати плящину віковую.
Та в кутику потягнемо удвійку
Пахучий сік, струю, мов мід, густую!
А за той час подумаєм де про що.
Ходім же, брате!
Вишневецький

І гаразд! Ходімо!

НІЧ. САД. ФОНТАНА

Самозванець
(входить)

Ось і фонтана! Тут вона явиться.
Здається, з роду я не боязливий,
Перед собою близько смерть видав, –
І перед смертю тіло не тремтіло.
Мені грозила вічная неволя;
За мною гнали, – я не падав духом,
Відвагою з неволі слобопився.
Та що ж тепер стісняє в мене дух?
І що значить отеє непереможне
Тремтіння? Чи се дрож напружених
Бажань, чи страх? Весь день я дожидав
Таємних сходин із Мариною,
Обдумував усе, що їй сказати,
Як гордий ум її до себе прив’язати,
Її московською царицею назвати?
Та ось та хвиля, і нічого я
Не тямлю. Все, що в пам’яті було,
Геть улетіло, лиш одна любов
Тривожить поневолену уяву.
Та що там мелькнуло?.. Ось шелест! Тихо!
Ні, се зрадливий місячний лиш промінь,
А прошумів тут вітер весняний.
Марина
(входить)

Царевичу!
Самозванець

Вона! Вся кров у мій
Спинилася.
Марина

Димитрію, се ви?
Самозванець

Чарівний, любий голос!
(Іде до неї.)

Ти, нарешті?
Тебе я бачу сам на сам зо мною
У тіні ночі тихої? О, як повільно
Плив день нудний! Як звільна погасала
Зоря вечірня! І як довго я
Чекав у сумороці тім пічнім!
Марина

Біжать години, час мій дорогий.
Тобі я назначила тут зустрічу
Не з тим, аби промови слухать ніжні
Коханця. Слів не треба тут. Я вірю,
Що любиш ти. Та слухай, зважилась
Я сполучити з долею твоєю,
Бурливою й зовсім непевною,
Й свою судьбу. Тому-то вправі я
Жадать, Димитрію, від тебе ось чого:
Жадаю, щоб душі своєї тайни
Відкрив мені одверто ти й надії,
І наміри, й побоювання навіть.
Аби рука в руці з тобою я
Могла пуститися в життя – не насліпо,
Немов дитя, не як невільниця
Пожадань легких мужа, ані як
Наложниця безмовная твоя,
Але як гідная тебе подруга,
Помічниця московського царя.
Самозванець

О, дай мені забуть хоч на хвилину
Моєї долі клопоти й тривоги!
Забудь сама, що бачиш коло себе
Царевича, Марино! Бач у мні
Коханця лиш, що вибрала для себе,
Щасливого єдиним поглядом
Твоїм. О, вислухай любви благання!
Дай висловить все те, чим серце повне!
Марина

Не час на теє, княже. Гаєш час,
А твоїх слуг прихильність остиває.
День віді дня положення твоє
Стає небезпечніше та трудніше.
Вже носяться зовсім сумнівні слухи,
І новина вже гонить новину,
А Годунов готовиться до бо>ю.
Самозванець

Що Годунов? Хіба ж у його власті
Твоя любов і щастя все моє?
Ні, ні! Тепер дивлюся я байдужно
На трон його, на царську власть його.
Твоя любов – без неї що мені
Життя і слава й руськая держава?
В глухім степу, в землянці бідній ти
Мені заміниш царськую корону.
Твоя любов...
Марина

Стидайсь! Ти забуваєш
Високеє, святе призначення своє.
Твоє становище тобі повинно
Дорожчим бути від всіх радощів,
Від всіх покус життя. Його ні з чим
Не можеш ти зрівняти. Знай іще:
Не молодцеві, що кипить безумно
Моєю очарований красою,
Я віддаю свою врочисто руку,
А віддаю наступникові лиш
Московського престолу, царському
Потомкові, спасенному судьбою.
Самозванець

Не муч мене, прегарная Марино!
Не говори, що царство, не мене
Ти вибрала. Марино, ти не знаєш,
Як тяжко ти моє зранила серце!
А що, якби... о престрашний сей сумнів! –
Скажи, якби не царський рід мені
Сліпа судьба в уділі надала,
Якби не був Івановим я сином,
А лиш тим поневіряним слугою, –
Тоді – чи ти любила би мене?
Марина

Димитрію, ти й буть не можеш іншим,
І другото мені любить не можна.
Самозванець

Ні, годі! Я не хочу із мерцем
Ділитися любов’ю, що до нього
Належить. Годі притворятися!
Скажу всю правду. Знай же: твій Димитрій
Давно погиб, у гробі й не воскресне.
А хочеш знать, хто я такий? І овшім,
Скажу. Я бідний чорноризець, що
Занудився в неволі монастирській.
Під клобуком обдумав я відважний
Свій намір, світові зготовив чудо
І врешті втік із келії своєї
До українців в курені їх тихі.
Там я навчився шаблею й конем
Владати, там Димитрієм назвався –
І поляків дурив я нетямучих.
Що скажеш, горда ти моя Марино?
Чи задоволена моїм признанням?
Ну, що мовчиш?
 
Марина

О стид мені! О горе!
 
Самозванець
(стиха)

Куди затяг мене досади порив!
З таким трудом леліянеє щастя
Я, може, навіки загубив.
Що я зробив, безумний!
(Уголос.)

Бачу, бачу,
Що стид тобі некняжої любові.
Так вимов же мені страшне те слово!
В твоїх руках тепер моя судьба.
Ріши! Я жду.
(Падає на коліна.)
Марина

Встань, бідний самозванче!
Чи думаєш, що, впавши на коліна,
Зм’ягчиш моє ти славолюбне серце,
Як в дівки легковірної й слабої?
Ти помилився, друже! При своїх
Ногах видала я вже рицарів
І графів благородних, але їх
Благання холодно я відкидала,
І не на те, щоб втікача-черця...
Самозванець
(устає)

Не погордуй, хоч самозванець я!
Хоробрості багато в мене, може,
Достойної московського престола
Та твоєї безцінної руки.
Марина

Чи радше шибениці, хтів сказати!
Самозванець

Я винуватий. Гордістю обнятий.
Дурив я довго бога і царів,
Брехав перед усіма, та не ти,
Марино, мусиш бути моїм катом.
Перед тобою я неправди не сказав,
Тебе одну не міг дурити я.
Для мене ти одна була святая,
Перед якою кривити душею
Я не посмів. Любов сліпа, ревнива,
Одна любов заставила мене
Все виявить.
Марина

Чим ти хвалишся, дурню!
І хто признання твойого жадав?
А вже як ти, безіменний бродяга,
Міг осліпить чудесно два народи,
То мусив ти бодай би гідним бути
Успіху свого і свою ошуку
Відважную вбезпечити навіки
Упертим та глибоким мовчанням.
Чи ж можу я віддатися тобі?
Чи можу, рід і сором свій забувши,
Свою з твоєю сполучити долю,
Коли ти сам з такою простотою,
Так легко свою ганьбу відкриваєш?
З любви до мене він у всім признався!
Дивуюся, як перед моїм батьком
Із приязні ти досі не відкрився,
З утіхи перед нашим королем
Або ще перед паном Вишневецьким
Із вірності, властивої слузі.
Самозванець

Клянусь тобі, що з серця мойого
Одна ти вимусить могла признання.
Клянуся, що ніколи та ніде,
Ані на бенкеті при п’яній чаші,
Ані в приятельській розмові щирій,
Ні під ножем, серед найтяжчих мук,
Тих тайн тяжких не видасть мій язик.
Марина

Клянешся ти, і так я маю вірить?
О, вірю! Але чи не можна знати,
Чим ти клянешся? Може, ім’ям бога
Як препобожний приймич єзуїтів?
Чи честю, як войовник благородний?
Чи, може, тим єдиним царським словом.
Що царський син ти? Так чи ні? Скажи!
Самозванець
(гордо)

Грозного тінь мене усиновила,
Димитрієм з-за гробу нарекла,
Довкола мене весь народ збудила,
Мене за месника Борису призначила.
Царевич я! Досить! Мені вже стидно
Перед гордою полькою хиляться.
Прощай навіки! Гра кривавої війни,
Моєї долі клопоти широкі
Заглушать, надіюсь, любовну тугу.
О, як же я зненавиджу тебе,
Коли мине отся соромна пристрасть! –
Тепер іду – загибель чи корона
На голову мою в Росії жде.
Чи смерть знайду як вояк в чесній битві,
Чи як злочинець десь на ешафоті,
Не будеш ти дружиною моєю,
Учасницею моєї судьби.
Та, може, ти пожалуєш іще
Тієї долі, що ось відкидаєш.
Марина

А як я твій безсоромний обман
Заздалегідь відкрию перед всіма?
Самозванець

Чи думаєш, що я тебе боюся?
Що більш повірить світ весь польській панні,
Ніж руському царевичу? Та знай,
Що ні король, ні папа, ні магнати
Не думають про правду моїх слів.
Димитрій я чи ні, їм се байдуже,
Аби лиш притик до роздорів та війни,
Їм того лиш потрібно, і тебе,
Як бунтівницю, змусять замовчати.
Прощай!
Марина

Чекай, царевичу! Нарешті
Почула я річ не молокососа,
А мужа. Се мене з тобою, княже,
Примирює. Безумний порив твій
Я забуваю, бачу в тобі знов
Димитрія. Та слухай, час вже, час!
Прокинься та не гайся довше тут,
Веди війська чим борше до Москви,
Кремль увільни, на трон московський сядь, –
Тоді за мною шли послів весільних!
Та свідок бог, – поки твоя нога
Не вступить на східці престолу, поки
Із нього ти не скинув Годунова,
Я про любов твою і слухати не хочу.
Відходить.
Самозванець

Ні, легше воювати з Годуновим
Або з двірським хитрити єзуїтом,
Ніж з жінкою. Чорт з нею! Сил не стало.
І плутає, і в’ється, і підлазить,
З рук виповзає, і сичить, і грозить,
Аж ужалить. Змія, змія! Недарма
Я перед нею так дрижав. Вона
Мене вже мало що не погубила.
Та так і бути! Завтра з військом рушу.

ЛИТОВСЬКА ГРАНИЦЯ
(Рік 1604, дня 14 жовтня)

Князь Курбський і Самозванець, оба верхом. Військо наближається до границі.
Курбський
(над’їздить перший)

Ось, ось вона, російськая границя!
Свята Росіє, вітчино, я твій!
Чужини порох гордо отрясаю
З моїх чобіт, жадібно воздух п’ю
Новий, для мене рідний. О, тепер
Душа твоя, мій отче, втішиться.
І в гробі зрадуються вигнанця
Кістки! Знов блиснув наш дідівський меч,
Той славний меч, гроза царів казанських,
Той добрий меч, слуга царів московських!
На бенкеті тепер він погуляє
За свойого надійного царя.
Самозванець
(їде з похиленою головою)

Щасливий він! Яка душа пречиста
В нім радістю та славою зогріта!
Войовниче, як завиджу тобі!
Син Курбського, що виріс в чужині,
Забув всі кривди, зроблені вітшо,
Його вину за гробом відкупивши,
Ти кров пролить зз Йванового сина
Готовишся та правого царя
Вернути вітчині. Ти правий в своїй вірі,
Душа твоя весела мусить бути.
Курбський

А ти хіба не веселишся духом?
Ось наша Русь, царевичу! Вона твоя!
Там ждуть тебе серця твоїх людей,
Твоя Москва, твій Кремль, твоя держава.
Самозванець

Російська кров, о Курбський, потече.
Ви за царя меч узяли, ви чисті.
А я веду вас на братів, Литву
Веду на Русь і в красную Москву
Шлях заповідний покажу ворогам.
Та хай мій гріх упаде не на мене,
А на тебе, Борисе, царевбійце!
Вперед!
Курбський

Вперед! І горе Годунову!
їдуть. Полки переходять границю.

XVII. ЦАРСЬКА ДУМА

Цар, патріарх і бояри.
Цар

Чи се можливо? Утікач чернець,
Розстрига – і на нас веде злодійські
Дружини, й нам писати важиться
Погрози! Годі, час нам усмирити
Того безумця. Їдьте ви, Трубецький,
І ти, Басманов! Треба помочі
Там моїм вірним воєводам. Чую,
Чернігів у облозі, тож рятуйте
І город той і горожан!
Басманов

Мій царю,
Три місяці віднині не минуть,
А вже про самозванця й слух пропаде.
Його в Москву привеземо як звіра
Заморського в залізній клітці, богом
Тобі клянуся.
Відходить із Трубецьким.
Цар

Шведський нам король
Через послів союз свій предкладає, –
Та не потрібна нам чужа підмога;
Своїх людей воєнних в нас доволі,
Щоб зрадників відперти та ляхів.
Відмовив я. (До дяка.)
Щелкалов, розіслати
На всі кінці укази воєводам,
Аби на коні бралися й людей
Старим звичаєм в службу посилали.
З монастирів потрібно відібрати
Служителів із причту. В давній час,
Коли біда грозила вітчині,
Самітники самі на битву йшли.
Та нині ми не хочем їх тривожить, –
Хай моляться за нас. Такий мій царський
Указ і всіх бояр така ухвала.
Тепер ще важне рішимо питання.
Ви знаєте, зухвалий самозванець
Скрізь розпустив поганії чутки,
Скрізь розіслав свої листи клеветні,
Що сіють страх і сумнів між народом.
На площах клекотить тривожний гамір...
Уми киплять... їх треба остудити.
Бажав би я нікого не карати, –
Та як зарадити? Рішім тепер.
Ти перший, отче патріарше, нам
Скажи, що думаєш?
Патріарх

Благословен Всевишній,
Що поселив дух милості й терпіння
В душі твоїй, великий царю наші
Ти грішному загибелі не хочеш,
А тихо ждеш, аж облуд промине.
Він промине, і вічне сонце правди
Осяє всіх. Твій вірний богомолець
Для світських діл не мудрий судія, –
Та важиться тобі подать свій голос.
Чортівський син, розстрига окаянний
Себе Димитрієм прославив у народі.
Ім’ям царевича, мов ризою
Украденою, він безстидно одягнувся.
Та треба лиш роздерти ризу ту,
І сам він у всій своїй наготі
Осоромиться. Спосіб сей сам бог
Шле нам. Знай, царю, тому вже шість літ,
У той сам рік, коли тебе господь
Благословив на царськую державу,
В вечірній час до мене раз прийшов
Пастух звичайний, вже в старих літах,
І ось яку сказав предивну тайну:
«В молодості, – сказав він, – я осліп
І відтоді не знав ні дня, ні ночі
До старості. Даремно я лічився
І зіллям, і нашіптуванням всяким,
Даремно я ходив на прощу в різні
Святі храми великих чудотворців.
Даремно із колодязів святих
Цілющу воду до сліпих очей
Я прикладав – не посилав господь
Мені ліку. Нарешті стратив я
Усю надію і привик до пітьми.
Навіть у снах не снилися мені
Ті речі, що я їх давно видав,
А снились тільки звуки. Отже, раз
В глибокім сні дитячий чую голос,
Що мовив: «Встань, дідусю, та піди
У город Углич в храм святого Спаса!
Там помолися ти над моїм гробом!
Бог ласкав і поверне зір тобі». –
«Хто ж ти такий?» – спитав я у дитини.
«Царевич я, Димитрій. Цар небесний
Прийняв мене в лик ангелів своїх,
І я тепер великий чудотворець.
Іди ж, старий!» Проснувся я і думав:
«Що ж, може, й справді змилується бог
І зір мені поверне в пізню старість.
Піду». В далеку рушив я дорогу.
Ось Углича дійшов я і приходжу
У храм святий, прослухав службу божу.
В душі палає щось, і став я плакать
Так радісно, неначе сліпота
З очей моїх сльозами витікала.
Коли народ став виходить, до внука
Сказав я: «Йвасю, поведи мене
Над гроб царевича Димитрія!»
Провів мене малий, і скоро лиш
Над гробом я тихенько помолився,
Провиділи у мене очі, я
Побачив божий світ і внука й гроб».
Ось що сказав мені старий той, царю.
Загальне замішання. Протягом тої промови Борис кілька разів обтирає лице платком.

Я посилав тоді навмисно в Углич,
І дізнано, що дуже много хорих
Вздоровлених бувало в тих часах
Коло царевича могили. І тому
Ось моя рада: в Кремль святеє тіло
Перенести, поставити в соборі
Архангельськім. Народ побачить ясно
Тоді обман безбожного злочинця,
Чортівська сила щезне наче порох.
Мовчанка.
Князь Шуйський

Святителю, хто знає замисли
Всевишнього? Не нам його судити.
Нетлінний сон і силу чудотворства
Він може дать дитинячому тілу.
Та треба нам народні поговори
Розсліджувати пильно та безстрасно.
А чи в часах бурливих бунтів можна
Нам думать про таке велике діло?
Чи всі не скажуть, що зухвало ми
Святеє тіло рушаєм для своїх
Діл світових? Народ і так уже
Хитається безумно, й так уже
Багато гамору та поговорів.
Не час бентежити ще людські душі
Такою нежданою новиною.
Сам бачу, треба слух, розсіяний
Розстригою, сяк-так втихомирити,
Та маються на теє способи
Інакші та простіші. Ось я, царю,
Коли позволиш, виступлю на площі
Перед народ, промовлю до юрби,
Усовіщу безумство та відкрию
Лихий обман отого волоцюги.
Цар

Хай буде так! Владико патріарше,
Будь ласкав, заходи до мене в двір!
Мені з тобою ще поговорить потрібно.
Відходить, а за ним усі бояри.
Один боярин
(стиха до другого)

А бачив ти, як страшно блід наш цар
І піт густий з лиця його закапав?
Другий

Признаюсь, я й не смів очей підняти,
Не смів зітхнуть ані поворухнуться.
Перший

А виручив князь Шуйський нас гаразд!

РІВНИНА КОЛО НОВГОРОДА-СІВЕРСЬКОГО
(Р. 1604, дня 21 грудня)

Битва.
Вояки
(тікають безладно)

Біда, біда! Царевич і ляхи! Ось вони! Ось вони!

Входять капітан Маржерет і Вальтер Розен.
Маржерет

Куди, куди? Allons!2 Махай назад!
Один із утікачів

Махай ти сам, коли охота в тебе, проклятий басурман!

Маржерет

Quoi, quoi?3
Другий утікач

Ква, ква! Тобі приємно, жабо ти заморськая, на руського царевича тут квакати, а ми, знай, православні.

Маржерет

Qu’est-ce à dire pravoslavni?.. Sacrés gueux, maudites canailles! Mordieu, mein Herr, j’enrage! On dirait que ça n’a pas des bras pour frapper, ça n’a que des jambes pour fuir.4

Розен

Es ist Schande5.

Маржерет

Ventre-saint-gris! Je ne bouge plus d’un pas; puisque le vin est tiré, il faut le boire. Qu’en dites-vous, mein Herr?6

Розен

Sie haben Recht.7

Маржерет

Diable, il у fait chaud! Ce diable de Samozvanetz, comme il s’appelle, est un brave a trois poils.8
 

Розен

Ja.9

Маржерет

Hé! voyez donc, voyez donc! L’action s’engage sur les derrières de Tennemi. Ce doit être le brave Basmanoff, qui aurait fait une sortie10.

Розен

Ich glaube das.11

Входять німці.
Маржерет

Ha, ha! Voici nos Allemands! Mein Herr, dites leur donc de se rallier et, sacrebleu, chargeons!12

Розен

Sehr gut! Halt!13

Німці стають у ряд.

Marsch!14

Німці
(йдучи)

Hilf, Gott!15

Битва. Росіяни знов утікають.
Ляхи

Побіда! Гай, побіда! Слава царю Днмитрію!

Димитрій
(верхом)

Ударити відбій! Ми побідили. Годі нам! Щадіть російську кров! Відбій, відбій!

Трублять і б’ють у барабани.

ПЛОЩА ПЕРЕД СОБОРОМ У МОСКВІ

Народ.
Один

Чи скоро вийде цар наш із собору?

Другий

Скінчилась служба божа, а тепер іде молебен.

Перший

Що, чи проклинали вже того?

Другий

Я стояв у притворі і чув, як дякон закричав щосили: «Гришка Отреп’єв, анафема!»

Перший

Хай проклинають! А царевичу немає діла до Отреп’єва.

Другий

Царевичу тепер отеє співають вічную пам’ять.

Перший

Ха-ха-ха! Живому вічную пам’ять! От уже їм буде, безбожникам!

Третій

Агов! Чи чуєш шум? Се, може, цар.

Четвертий

Ні, се наш юродивий.

Входить юродивий у залізній шапці, обвішаний кайданами, в окруженці дітвори.
Дітвора

Залізна шапка! Гей, залізна шапка! Туррр-туррр!..

Бабуся

Та відступіть від нього, бісенята! А ти, блаженненький, помолишся за мене, грішну?

Юродивий

Дай копієчку!

Бабуся

Ось на копієчку та спом’яни мене!

Юродивий
(сідає на землю і співає)

Місяць їде,
Котик плаче.
Юродивий, уставай.
Богу помолися!
Дітвора обступає його знов.
Один хлопець

Здоров був, юродивий! А чому ти шапки не здіймаєш? (Стукає його кулаком у залізну шапку.) Ось, як дзвонить!

Юродивий

А в мене ось копієчка!

Хлопець

Неправда! Ну, покажи!

(Вихапує копійку й утікає.)
Юродивий
(плаче)

Узяв, узяв мою копієчку! Не поцурався скривдити убогого.

Народ

Цар, цар іде!

Цар виходить із собору. Боярин, ідучи перед ним, роздає вбогим милостиню. Бояри.
Юродивий

Борисе! Борисику, хлопчища обижають убогого!

Цар

Подайте милостиню йому! Чого він плаче?

Юродивий

Ті хлопчища мене ось обижають. Накажи всіх їх порізати, як наказав зарізати царевича малого!

Бояри

Геть забирайся, дурню! Заберіть геть сього дурня!

Цар

Ні, лишіть його в спокою! Помолись за мене, юродивий!

Відходить.
Юродивий
(слідом за царем)

Ні, не годиться нам молитися за Ірода царя! А то заплаче святая богородиця в соборі.

СІВСЬК

Самозванець, окружений своїми.
Самозванець

Де бранець?
Лях

Тут.
Самозванець

Покликати до мене!
Входить бранець росіянин.

Хто ти?
Бранець

Рожнов, московський дворянин.
Самозванець

Давно ти в службі?
Рожнов

Буде тому місяць.
Самозванець

І чи не стид тобі, Рожнов, що ти
Підняв на мене меч?
Рожнов

Не стид. Не наша воля.
Самозванець

Був у битві ти під Сіверським?
Рожнов

Прибув
Два тижні я по битві із Москви.
Самозванець

Де Годунов?
Рожнов

Стривожений був дуже
Пораженням у битві й раною
Мстиславського, та Шуйського післав
Над військом воєводою.
Самозванець

Чому
Відкликав він Басманова в Москву?
Рожнов

Надгородив його заслуги честю
Та золотом. Тепер у царській думі
Сидить Басманов.
Самозванець

В війську потрібніший
Він був. А що в Москві?
Рожнов

Все тихо, – слава богу.
Самозванець

Що? Ждуть мене?
Рожнов

Бог знає. Там про тебе
І згадувать тепер не дуже сміють.
Кому язик відріжуть, а кому –
То й голову. Така там чудасія!
Що день, то кара смерті. Тюрми всі
Битком набиті. Де три чоловіки
Зійдуться враз на площі, глянь, уже
Й шпіон візьметься. В кождій вільній хвилі
Цар сам допитує донощиків.
Отак і жди біди. То ліпше вже
Мовчать.
Самозванець

Позавидіти можна тому
Життю Борисових людей. А військо що?
Рожнов

Ніщо. Воно одіте, не голодне,
Всім задоволене.
Самозванець

Його багато?
Рожнов

Бог знає.
Самозванець

Буде тисячів хоч тридцять?
Рожнов

Та набереться, може, й п’ятдесят.
Самозванець задумується. Всі глядять один на одного.
Самозванець

А в вашім таборі що думають про мене?
Рожнов

А поговорюють про твою милість,
Що ти – не в гнів тобі – і злодіяка,
І бравий хлопець.
Самозванець
(сміється)

Справді я такий!
І одкажу їм се. Приятелі,
Не будемо на Шуйського чекати.
Поздоровляю вас, а завтра битва.
Відходить.
Всі

Нехай жиє Димитрій!
Лях

Завтра битва!
Їх тисяч п’ятдесят, а нас усього
Ледве п’ятнадцять. Чи він збожеволів?
Другий

Пусте, небоже! Лях один п’ятсот
Тих москалів потрафить визвати.
Рожнов

Так, визвати, а як дійде до битви,
То й від одного ти втечеш, хвастуне.
Лях

Якби ти був при шаблі, безсоромний
Невільнику, то я б тебе отсим
(показує свою шаблю)

Смирив.
Рожнов

Наш брат русак обходиться
И без шаблі! Може, хочеш скоштувати
Отсего, ти, безмізкий?
Показує кулак. Лях гордо глядить на нього й мовчки відходить. Усі сміються.

ЛІС

Самозванець і Пушкін. Оддалік лежить кінь здихаючи.
Самозванець

Мій бідний кіньї Так шпарко він скакав
Сьогодні на свою остатню битву
І, ранений, так бистро ніс мене.
Мій бідний кінь!
Пушкін
(сам до себе)

Ось чого жалує!
Коняі Коли все наше військо майже
Дотла побите!
Самозванець
(до Пушкіна)
А послухай, може,
Від рани тільки кінь сей заморився
І відітхне?
Пушкін

Та де там! Він здихає.
Самозванець
(іде до коня)

Мій бідний кінь! Хіба здійму узду
Та відстебну попругу. Хай свобідний
Здихає він.
Розсідлує коня. Входять декілька ляхів.
 

Здоровенькі, панове!
Що ж Курбського не бачу поміж вами.
Я бачив, як сьогодні в гущу бою
Він врізався. Тьма шабель молодого,
Немов хитке колосся, обліпила,
Та меч його над всіми підіймався,
А крик грізний всі крики заглушав.
Де ж мій юнак?
Лях

Поліг на полі битви.
Самозванець

Честь витязеві й мир душі його!
Як мало нас уйшло із тої битви!
О зрадники, злодії-запорожці,
Прокляті! Ви, ви погубили нас.
Не видержали й трьох мінут напору.
Та я вже їм!.. Десятого повішу.
Розбійники!
Пушкін

Хто винен, хто не винен,
А все-таки розбиті ми начисто,
Знівечені.
Самозванець

А перемога близько
Була вже. Я передніх вів до штурму,
Та німці нас порядно відразили.
От юнаки! їй-богу, юнаки!
Люблю за се. Із них собі напевно
Я доберу прибічную дружину.
Пушкін

А де-то нам сьогодні ночувати?
Самозванець

А тут у лісі. Чим тут не нічліг?
А скоро світ – в дорогу! До обіду
Дійдем до Рильська ми. Спокійна ніч!
Лягає, кладе сідло під голову й засинає.
Пушкін

Приємно спи, царевичу! Розбитий
Дотла, рятуючися втекою,
Безпечний він, мов та дурна дитина.
Його, мабуть, заронить провидіння,
А ми, приятелі, не тратьмо духу!

XXII. МОСКВА. ЦАРСЬКА ПАЛАТА

Борис, Басманов.
Цар

Побитий він, та що за користь нам?
Даремно нас побіда увінчала.
Він знов зібрав розсипані полки
І нам зі стін Путивля загрожає.
Що роблять за той час герої наші?
Стоять у Кромах, де юрба козацька
Сміється з них з-під огорож гнилих.
Ось слава! Ні, я ними не довільний.
Пішлю тебе начальником над ними,
Не рід, а ум поставлю воєводою,
Хай гордість їх і злиться на місництво.
Нарушить мушу ропіт тих вельмож
І знівечить сю згубную встанову.
Басманов

О царю, сто разів благословенний
Той буде день, коли розрядні книги
З роздорами та гордощами родовими
Пожре огонь.
Цар

Сей день вже недалекий.
Нехай лише втихомирю вперед
Народу бунт.
Басманов

Що на народ глядіти?
Народ усе до бунту тайно склонний.
Так бистрий кінь гризе свої вудила,
На власть вітця так нарікає син.
І що ж? Конем їздець спокійно править,
А синові розказує отець.
Цар

Та іноді скидає кінь їздця,
І син в вітця не вічно в повній волі.
Лише невсипною суворістю
Ми вдержать можемо народ. Так думав
Смиритель бурь Іван, розумний самодержець,
Так думав і його суворий внук.
Ні, милості народ не відчуває.
Роби йому добро – не скаже він спасибі;
Грабуй його й карай – тобі не буде гірше.
Входить боярин.

Що?
Боярин

Привели чужоплеменних гостей.
Цар

Іду прийнять, а ти зажди, Басманов!
Лишися тут! Мені з тобою треба
Ще побалакати.
Відходить.
Басманов

Високий дух державний!
Дай бог йому з Отреп’євим проклятим
Зробити лад! Багато ще добра
Росії зробить він. Се важна думка
В умі його зародилась; не треба
Їй дати прохолонути. Яке для мене
Широке поле буде, коли він
Зламає роги родовим боярам!
Суперників у битвах я не знаю;
При царському престолі стану першим,
А може навіть... Що за дивний шум?
Тривога за сценою. Бояри, придворні слуги без­лад­но біжать, стрічаються та шепочуть.
Перший

За лікарем!
Другий

Чимдуж до патріарха!
Третій

Царевича, царевича покличте!
Четвертий

Духовника!
Басманов

Що сталося таке?
П’ятий

Цар занеміг!
Шостий

Цар, бачиться, вмирає.
Басманов

О боже!
П’ятий

На престолі він сидів
враз упав, булькнула кров із уст
Та з вух.
Царя виносять у кріслі. Вся царська родина й всі бояри.
Цар

Ідіть усі! Лишіть одного
Царевича зо мною!
Всі відходять.

Умираю.
Обіймемось. Прощай, мій сину! Зараз
Царем ти станеш... Боже, боже мій!
Ось зараз стану я перед тобою,
І душу ніколи мені очистить
Покутою. Та чую, сину мій,
Що ти мені дорожчий від душі
Спасенія... Та так і буть! Підданим
Родився я й підданим в сумерках
Було б мені й умерти. Та достиг
Я власті царської. Яким шляхом?
О, не питай! Досить, що ти невинен,
Царем ти, сину, будеш по закону,
А я за все сам богу відповім.
О любий сину, не дури себе,
Не осліпляй себе ти добровільно!
В бурливий час державу ти приймаєш.
Страшний мені сей дивний самозванець,
Бо іменем узброєний страшним.
Віддавна вправний до панування
Я вдержувати міг всі бунти й смути;
Передо мною всі в страсі дрижали,
І зрада голосу не сміла піднести.
Та ти, недосвідний, ще молодий володар,
Як будеш правити серед тих бур,
Гасить пожежі та душити зраду?
Та бог великий умудря молодість
І слабості дарує силу. Слухай!
Дорадника найперше вибирай
Надійного, холодного, в віці
Дозрілім, любого народові,
Серед бояр шанованого задля
Породи або слави! Шуйського...
Для війська треба нині воєводи
Розумного; Басманова пошли
І твердо витримай боярські нарікання!
Ти змалку в думі засідав зо мною
І знаєш хід державної управи.
Не відміняй же ходу діл! Привичка –
Душа держав. Сьогодні мусив я
Опали відновить та смертні кари;
Ти можеш їх знести. Благословитимуть
Тебе, як благословлять твого дядька,
Коли Грозного трон він переняв.
З часом потроху затягай наново
Державнії вудила, та тепер
Їх попусти, та з рук не випускай.
Будь ласкавий, доступний чужоземцям,
З довір’ям їх услуги принімай.
Суворо бережи устав церковний.
Будь мовчазний, бо царський голос марно
В повітрі тратитися не повинен;
Як дзвін святий, він має віщувати лиш
Великий сум або великий празник.
О сину любий, входиш в ті літа,
Коли бентежить кров лице жіноче.
О, зберігай святую чистоту
Невинності та горду соромливість!
Хто в молодих літах чуттям тонути
Привик в розпусті й розкошах змислових,
Той, ставши мужем, буде кровожадний,
Понурий, передчасно потемніє
У нього ум. В родині своїй будь
Все головою! Матір ушануй,
Пануй сам над собою, бо ти муж
І цар. Люби свою сестру, бо ти
Один лишаєшся їй охорона.
Федір
(на колінах)

Ні, ні, жий, отче, й царствуй довговічно!
Народ і ми погинемо без тебе.
Цар

Кінчиться все. Темніють в мене очі,
І почуваю я могильний холод.
Входять патріарх і священики, за ними всі бояри. Царицю ведуть попід руки, царівна плаче.

Хто там? А, схима... так! Се святий постриг...
Прийшов мій час! Цар у черці вступає...
Труна мені за келію послужить.
Жди трохи ще, владико патріарше!
Я цар іще... Послухайте, бояри!
(Вказує на сина.)
Се той, кому я полишаю царство.
Цілуйте хрест Феодору! Басманов!
Приятелі мої – над гробом вас благаю,
Служіть йому всі вірно та правдиво!
Він ще так молодий і неповинний.
Чи заприсягнете?
Бояри

Присягнемо.
Цар

Досить мені.
Простіть же всі мої гріхи й провини,
І вільні та таємнії зневаги!
Святі отці, зближіться, я готов.
Починається обряд постриження. Жінок виносять зомлілих.

ПЕРЕСЛУХАННЯ

Басманов вводить Пушкіна.
Басманов

Ввійди сюди і говори свобідно!
І так тебе він посила до мене?
Пушкін

Тобі свою він приязнь предлагає,
В московськім царстві перший стан при собі.
Басманов

Але ж і так Феодір вже високо
Мене підніс: над військом я начальник.
Для мене він зламав розрядний ряд
І гнів бояр. Я присягав йому.
Пушкін

Ти присягав наступникові трону
Законному. А як живе другий,
Ще законніший?
Басманов

Годі, Пушкін, годі!
Не говори пусте мені! Я знаю,
Хто він такий.
Пушкін

Росія і Литва
Його давно Димитріем признали.
А втім, я не настоюю на се.
Можливо, що правдивий він Димитрій,
А може й самозванець. Тільки се
Я знаю, що скоріше чи пізніше
Йому Москву відступить син Бориса.
Басманов

Допоки я стою за молодого
Царя, допоти трону він не лишить.
Полків у нас досить ще, слава богу!
Побідою я заохочу їх.
А ви кого пошлете проти мене?
Чи козака Корелу або Мнішка?
Та й чи багато вас? Усього вісім тисяч!
Пушкін

Ти помиливсь. Не наберем і стільки.
Я сам скажу, що військо наше – дрантя,
Що козаки оселі лиш грабують,
Що поляки хваляться лиш та п’ють,
А росіяни... Та що й говорити?
Перед тобою я лукавити не буду.
Та знаєш, чим так сильні ми, Басманов?
Не військом, ні, не польською підмогою,
А вірою, що скрізь живе в народі.
Ти тямиш, як торжественно стрічали
Дмитра, як супокійно завойовував
Міста й оселі він без вистрілу,
Як кріпості йому давалися,
А воєвод упертих чернь в’язала.
Ти бачив сам, чи радо ваше військо
Йшло в бій із ним. Коли ж? При Борисі!
А що тепер? Ні, пізно сперечаться,
Басманов, пізно роздувать холодний
Воєнний попіл. З розумом твоїм
Усім і з волею твердою ти не встоїш.
Чи не волиш дать перший приклад ти
Благорозумний, Димитрія царем
Оголосити й тим йому навіки
Зробить прислугу? Як міркуєш?
Басманов

Завтра
Дізнаєшся.
Пушкін

Рішись!
Басманов

Прощай!
Пушкін

Подумай же, Басманов!
Відходить.
Басманов

Се правда, правда! Зрада скрізь панує.
І що ж мені чинить? Чи дожидати,
Аби й мене бунтівники зв’язали
Та видали Отреп’єву? Чи, може, ліпше
Упередить бурливий вал потопи
И самому?.. Та зламать присягу, заслужить
На вічну нечесть з роду в рід, довір’я
Монарха молодого відплатити
Страшною зрадою... Баніта, вигнанець
Обдумує спокійно бунт і зраду, –
 
Та я, царів любимець... Але смерть...
А власть... Але бідування народне.
(Задумується.)

Сюди! Хто там?
(Свище.)

Коня! Трубіть на збір!

ПЛОЩА, ДЕ ТРАТЯТЬ ЗЛОЧИНЦІВ

Пушкін іде, окружений народом.
Народ

Царевич нам боярина послав.
Послухаєм, що скаже нам боярин.
Сюди! Сюди!
Пушкін
(на підвищенні)

Московські горожани!
Царевич приказав вам поклониться.
(Кланяється.)

Ви знаєте, небесне провидіння
Спасло царевича від рук убійців.
Ішов він свого вбійника скарати,
Та божий суд вже поразив Бориса.
Димитрію Росія піддалася!
Басманов сам, покаявшися щиро,
Свої полки привів йому до ніг.
Димитрій наближається до вас
З любов’ю й миром. Чи щоб догодити
Родині Годунових, руки ви
Підіймете на правого царя,
На внука Мономаха?
Народ

Певно, ні.
Пушкін

Московські горожаниі Знає світ,
Як много ви терпіли під пануванням
Жорстокого убійці. Скільки кар,
В’язниць, катовань та податків ви
Перенесли, терпіли труд і голод.
Димитрій думає любити вас.
Бояр, дворян, чиновників, вояків,
Купців і гостей, і весь чесний люд.
Чи ж будете ви вперті та безумні
І царську милість відкидать від себе?
Та він іде на царський трон своїх
Вітців у супроводі військ грізних.
Не гнівайте ж царя, побійтесь бога!
Цілуйте хрест законному владиці!
Піддайтеся і вишліть якнайшвидше
Митрополита до Димитрія,
Бояр, дяків і вибраних людей,
Аби поклін дали вітцю й цареві.
Сходить із підвищення.
Шум у народі.
Народ

Що й говорить! Боярин правду мовив.
Нехай жиє Димитрій, наш отець!
Селянин
(на підвищенні)
Гей, люди, люди! В Кремль! В палати царські!
Біжіть, в’яжіть Борисових щенят!
Народ
(кидається юрбою)

В’язать! Топить! Нехай жиє Димитрій!
Хай гине рід Бориса Годунова!

КРЕМЛЬ. ДІМ БОРИСА, СТОРОЖА НА ГАНКУ

Феодор під вікном.
Убогий

Подайте милостиню Христа ради!

Сторож

А підеш геть? Тут заборонено з ув’язненими розмовлять.

Федір

Іди, дідусю, я бідніший, бач, від тебе. Ти на свободі.

Ксенія під серпанком приступає також до вікна.
Один

Он брат і сестра! Нещасні діти, мов пташата в клітці!

Другий

Знайшов кого пожалувать! Еге, прокляте плем’я!

Перший

Хоч отець – злочинець, а діти неповинні.

Другий

Яблуко від яблуні знай недалеко впаде.

Ксенія

Ой, братчику, здається, йдуть до нас бояри!

Федір

Се Голіцин і Масальський. Інших не знаю.

Ксенія

Братчику мій милий! Ах, серце завмирає!

Голіцин, Масальський, Молчанов і Шерефедінов, аза ними три стрільці входять у двір.
Народ

Розступіться! Гей, розступіться всі! Бояри йдуть.

 
Один

Чого вони пішли?

Другий

А, певно, будуть заприсягать Федора Годунова.

Третій

Та й справді! Слухай, в домі чути шум!
Тривога... Б’ють когось!..

Народ

О, слухай, вереск! Се женський голосок. Ходім у двір! Еге, заперті двері. Крик затих, там чути шум і стукіт.
 

Двері відчиняються. Масальський являється на ганку.
Масальський

Православний народе! Годунова син Феодор, та ще й дочка його Марія повмирали, самі собі отрутою зробивши смерть. Ми ось бачимо їх трупи.

Народ мовчить у перестраху.

Чого ж ви мовчите? Кричіть: «Нехай жиє наш цар Дмитро Іванович! Ура!»

Народ мовчить.

1 Муза коронує славу, а слава музу (лат.). – Ред.
2 Hyl (франц.) – Ред.
3 Що, що? (франц.) – Ред.
4 Що значить православні?.. Погана голота! Прокляті ледащо! Їй-богу, мій пане, я ошалію! Можна сказати, що в них нема рук до биття, а тільки ноги до втікання.
5 Це сором (нім.). – Ред.
6 Кроть його мать! Я не вступлюся ані кроком. Коли вино налито, треба його випити. Що скажете, мій пане?
7 Ви маєте слушність (нім.). – Ред.
8 Чорт бери, тут гаряче! Той чорт Самозванець, як він себе називає, все-таки бравий козак.
9 Це так (нім.). – Ред.
10 Ого, гляньте ж, гляньте ж! Битва розпочалася позаду неприятеля. Се, певно, бравий Басманов ударив на нього.
11 Я так думаю (нім.). – Ред.
12 Га, га, ось наші німці! Мій пане, скажіть їм, аби ставали в ряд, і, чорт бери, наперед!
14 Дуже добре! Стій! Кроком руш! (нім.) – Ред.
15 Боже допоможи! (нім.) – Ред.
Іван Франко1914