|
Зима. Що на селі робити нам? Стрічаю Слугу, що подає уранці чашку чаю, Питаннями: ну, як? Чи ще мете, чи ні? Пороша випала? Чи варто встать мені І сісти у сідло, чи краще до обіда Возиться з давніми журналами сусіда? Пороша. Встаємо, і миттю на коня, І риссю по полях при першім світлі дня; Гарапники в руках, собаки вслід за нами; Уважно стежимо за лігвами й слідами; Кружляєм, нишпорим, шукаємо зайців – І двох проґавили. Додому час наспів. Ото пак весело! Вже й вечір: хуга виє, Свіча ледь блимає: у тузі серце ниє; Ковтаю краплями нудоту я гірку. Читати? Ні! Рядок чорніє по рядку, А думка десь літа... Я книгу закриваю, Беру перо, пишу; насильно вириваю У музи сонної розтріпані слова. До звука звук не йде... Втрачаю я права Усі над римою, служницею чудного: Вірш в’яло тягнеться, немов повитий млою. Змагання з лірою я облишаю сам І до вітальні йду; розмову чую там Про вибори близькі, про сахарні заводи; Хазяйка хмуриться за прикладом погоди, І шпицям сталевим увагу приділя Чи на червового ворожить короля. Нудьга! Так день по дню у самоті минає. Та як увечері в садибу завітає, Коли за шашками куняєм тихо ми, Сім’я кибиткою чи древніми саньми – Старенька з буклями і з нею дві дівиці (Дві панночки стрункі, біляві дві сестриці), – Як міниться тоді похмура сторона, Як, боже мій, життям займається вона! Спочатку погляди, немовби випадкові, А далі жвавості все більше у розмові, А там і дружній сміх, і співанки гуртом, І вальси, й пустощі, і шепіт за столом, І млосні погляди, і жарти, й ніжний подих, І зустріч потайна десь на вузеньких сходах; І діва в присмерку на ґанку вже стоїть: Відкриті шия й грудь, в обличчя сніг летить, Та бурі півночі не шкодять руській розі. Цілунок як жаркий палає на морозі! Як руська дівчина цвіте серед снігів!
|