В той час, як світу, мов кумир, Гробниця Байрона сіяє І хору європейських лір Близ Данте тінь його вчуває, Мене хвилює інша тінь, Що без пісень і без ридання Із ешафота в дні страждання В могильну канула глибінь. Співцю дібров, любові й миру Я хочу квіти принести, Незнану оживити ліру, Співаю. Чує він і ти. Знов піднялась натомлена сокира І кличе жертву чергову. Співець готов; його мрійлива ліра Востаннє пісню ллє нову. Уранці страта, втіха для народу; Та ліра юного співця Про що співа? Співає про свободу: Не відмінилась до кінця! «Вітаю я тебе, моє світило! Твій лик небесний я вславляв, Коли він з іскри запалав, Коли ти в бурі заясніло. Я славив твій священний грім. Коли він розметав зганьбовану твердиню І влади древньої гординю Пустив у полум’я і дим; Я бачив громадян, синів твоїх одвагу, Я чув їх братський заповіт, Великодушну їх присягу І самовладності безтрепетний одвіт. Я бачив, як вали могутні Усе крушили в бурній млі, І вогняний трибун прорік часи майбутні, Нове народження землі. Вже цвів твій геній в благостині, Уже в безсмертний Пантеон Вигнанців-страдників ішли священні тіні, Покрови лжі спадали тлінні І оголявся ветхий трон; Кайдани рвалися. Закон, На волю спершися, проголосив братання, І ми гукнули: Раювання! О горе! о безумний сон! Де вільність і закон? Над нами Сокира – владарка одна. Ми скинули царів. Убивцю із катами Обрали ми в царі. Ганьба яка страшна! Але не винна ти, свободо, Богине чиста, ні – вини не маєш ти В поривах буйних сліпоти, В шаленстві темному народу; Сховалась ти від нас: твою високу путь Закрили марева криваві; Але ти прийдеш знов із помстою, у славі, – І вороги твої впадуть; Народ, що скуштував твій нектар, повний сили, Все хоче знов упитись ним; Немов од Вакха роз’ярілий, Він бродить в прагненні тяжкім. Так – він найде тебе. Під рівності покровом Спочине солодко в обіймах він твоїх; Кінець настане днів страшних! Та вже не втішусь я тим сяєвом чудовим, На плаху я піду, що знала стільки страт. Уранці смерть моя. Кривавою рукою Відтяту голову підійме завтра кат Понад байдужого юрбою. Прощайте, о брата! Мій безпритульний прах Не буде спочивать в саду, де пробували Ми в безтурботності, в бенкетах і трудах І місце наших урн зарання визначали. Та, милі друзі, – по мені Як будете ви сумувати, Прошу мій заповіт останній пам’ятати: Оплачте жереб мій у тайні, в тишині; Підозру викликать ви можете сльозами; В наш вік є злочином і сльози над мерцями: По братові тужить не сміє нині брат. Благання ще одно: ви слухали стократ Пісні, летючих дум породження недбалі, Стобарвні вицвіти і радості й печалі Моїх весняних днів. Надії чисті там; І сльози, і любов віддав я тим листкам, Усе життя моє. У Авеля, у Фанні, Молю, найдіть ви їх; ясної музи дані Зберіть. Суворий світ і поголос людський Не будуть знати їх. Покину шлях земний Дочасно, друзі, я: мій геній недозрілий Для слави не дійшов ні зросту, ані сили. Умру. Як тужите ви щиро по мені, – Для себе збережіть оті мої пісні! Коли гроза мине, в своїй громаді мирній Збирайтесь іноді читать писання вірні, І довго слухавши, промовте: так, це він; Це спів його. А я, переборовши тлін, Незримо увійду і сяду поміж вами, І сам заслухаюсь, і вашими сльозами Уп’юся... Може, знов кохання втіху я Зустріну... Може, знов Ув’язнена моя, Бліда й засмучена, моє почувши слово...» Та, повну ніжності нараз урвавши мову, Співець поник чолом прекрасним, молодим, Пора весни його промчалась перед ним З любов’ю, з тугою. Красунь імлисті очі, Бенкети і пісні, і полум’яні ночі, Все разом ожило; і серце зайнялось, І віршування знов потоком полилось: «Куди, куди мене завів недобрий геній? Народжений, щоб жить у тишині священній, Чому безвісності я кинув мирну тінь І друзів, і любов, мою свободу й лінь? Я долі пестощів зазнав у юні літа, Дорога радості була мені відкрита, Цвіла поезія в душі, як світлий луг. На буйних вечорах, для друзів любий друг, Я дзвінко звеселяв і сміхом, і піснями Куток, бережений домашніми богами. Коли ж я, стомлений у Вакховім огні, Чув полум’я нове в сердечній глибині І вранці обійнять приходив милу діву, І заставав її в риданнях, повну гніву; Коли, з погрозами, зі слізьми на очах Вона кляла мене за мій безумний шлях, Відгонила мене, корила і прощала, – О як ріка життя чудесно протікала! Навіщо це життя, і просте, і ясне, Змінив на бурі я, на море те страшне, Де дикі пристрасті, невігласи жахливі, Злоба й зажерливість? Надії чарівливі. Куди ви завели! Що діяти я мав, Той, хто в душі любов і голос муз плекав, На поприщі низькім з безчесними бійцями? Чи кіньми правити, що сповнені нестями, Я міг жорстокістю сталевої вузди? І що ж я залишу? Занедбані сліди Безумних ревнощів, нікчемного дерзання. Хай згине голос мій, хай прийде мить остання Моєму співові... О ні! Хай змовкне ремство малодушне! Поете, не умруть пісні! Ганьбі, неначе раб послушний, Ти не клонився в чорні дні; Ти не скорився лиходію; Стояв ти в бурю, у завію, Твій грізний світоч осявав Юрбу правителів безславних; Твій бич нещадно їх карав, Отих катів самодержавних; Громив ти деспотизму храм; Ти закликав до помсти Немезіду, Віщав Маратовим жерцям Кинджал і діву Евменіду! Коли святий старик від плахи відривав Вінчанну голову холодною рукою. Ти сміливо обом їм руку дав, І перед вами трепетав Їх суд, немов перед грозою. Тож гордий будь, співець. Ти ж, звірю-кровожер, Стинай цю голову тепер, У пазурах твоїх вона. Та знай, неситий. Мій крик, мій ярий сміх загрожують тобі. Пий нашу кров, живи в злобі: Ти все пігмей, і розчавити Тебе настане час... Вже недалекий він. Падеш, тиране! Грізний фатум Ударить над чолом, вітчизною проклятим, І гряне помсти правий дзвін. Тепер іду... пора... і ти рушай за мною; Я жду тебе». Скінчив захоплений поет, І все покоїлось. Небес блідий намет Зорею запалав ясною, І ранком віяло в темницю. І співець Підняв до ґрат поважні зори... Враз шум. Прийшли, зовуть. Вони! Настав кінець! Гримлять ключі, замки, запори. Зовуть... Стривай, стривай; день, тільки день один – І буде, славлячи свободу, Великий жить громадянин Серед великого народу. Ідуть. Не чують. Жде страшний рубач. Та дружба смертну путь поета зачарує. От плаха. Він зійшов. Він славу іменує... Плач, музо, плач!
1 Так, коли я був сумний і ув’язнений, ліра моя, проте, прокидалась (франц.).
|