|
Хмара хмару крутить, гоне; Місяць потай вирина, В сніжних хвилях світло тоне, Смутне небо, ніч смутна... Їду, їду в дикім полі, Дзвоник плаче дзень-телель! Страшно, страшно мимоволі Серед безвістних пустель... – Гей, рушай! – «Кат має міці; Коням, пане, тяжко страх: Хуґа б’є мене у вічі, Замело геть-чисто шлях. Збились... Ех, тропа змилила... Що подієш в ніч сліпу? Водить нас нечиста сила Та кружає по степу. Гляньте: ген голосить, грає, Присне, свище, наганя; Ось тепер у прорву пхає Торопленого коня; Там небулою верствою Затемрявиться мана, Там жариною малою Мигоне в пітьмі й скона!» Хмара хмару крутить, гоне, Місяць з хмари вирина; В сніжних хвилях світло тоне, Смутне небо, ніч смутна... Ні, кружлять либонь до волі – Змоги брак... І дзвоник змовк. Стали коні... «Що там в полі?» «Хто їх зна: чи пень, чи вовк!» Хуґа стогне, хуґа плаче, Коні пнуться напрямок, Ген нечиста сила скаче, А очей, мов тих свічок... Коні з храпом знов пустились, Дзвоник зразу – дзень-телель!.. Бачу: темні сили збились В білій млі німих пустель. Неподобні, несчисленні, В блимах місячних вони Закрутились, сили темні, Як ті листя восени. Безліч їх! Куди вганяють? Квилють, плачуть... Хто їм люб? Чи болотника ховають, Чи справляють відьми шлюб? Хмара хмару крутить, гоне, Місяць потай вирина, В сніжних хвилях світло тоне, Смутне небо, ніч смутна... Гра нечиста сила роєм Недосяжній вишині, І зловістним гуком-воєм Серце шарпає мені.
|