|
Місяць в ніч прогляне тьмяно; Хмара мчить та туча мчить – Сніг летючий полив’яно, Коливаючись, мовчить. Іду, їду в чистім полі; Дзвоник дінь, та дзвоник дінь... Страшно, страшно мимоволі Від завихрених гудінь! «Поганяй, візник!..» – «Несила: Коні, пане, вже не йдуть; Завірюха засліпила, На дорогах каламуть; Та й ні сліду! Колобродить. Збочили. Чи й вийти нам! В полі біс нас, певно, водить – Тут крутне, завіє там. Подивись: он-он іграє, Дуне, плюне навмання; Он – тепер у яр штовхає Здичавілого коня. Там верствою хтозна-звідки Він стирчав перед саньми; Іскрою, що ледве видко, Блиснув і пропав у тьмі». Місяць в ніч прогляне тьмяно; Хмара мчить та туча мчить – Сніг летючий полив’яно, Коливаючись, мовчить. Сил нема кружляти в колі; Дзвоник раптом дінь! і змовк; Коні стали... «Що там в полі?» – «Хто їх знає? пень чи вовк?» Завірюха злиться, плаче; Коні чуйні хрипотять; Он вже він далеко скаче; Тільки очі в млі горять; Коні знову як зірвались; Дзвоник дінь та дзвоник дінь... Бачу: духи позбирались Серед блідих володінь. Без числа, горбаті, лисі. Під промісячений рев. Закружляли всякі біси, Як в листопаді з дерев... Скільки їх? Жене безсилля? Пісня жалібна ж яка! Чи то відьмине весілля, Похорон домовика? Місяць в ніч прогляне тьмяно; Хмара мчить та туча мчить – Сніг летючий колив’яно, Коливаючись, мовчить. Ринуть біси рій за роєм Високо в височині, Виском жалібним, розстроєм Серце краючи мені...
|