|
Хмари мчаться, хмари линуть; Місяць, в хмарах снуючись, Тьмяно світить в хуртовину; Мутно в небі, мутно скрізь. Їду, їду в чистім полі: Тільки дзвоник дзінь-дзінь-дзінь... Страшно, страшно мимоволі У полях під цю крутінь! «Поганяй!..» – «Вже сил немає: Коням, пане, не пройти, Буря очі забиває, Вже й слідів нам не знайти. Вже ні стежки, ні доріжки; Збились ми у тьмі густій. Видно, бісові на смішки Ми попалися як стій. Глянь – це він плює, і грає, І простує навмання; Ось – тепер у яр штовхає Здичавілого коня. Там примарною верствою Він постав мені в снігу, Блиснув іскрою малою І сховався у пургу». Хмари мчаться, хмари линуть; Місяць, в хмарах снуючись, Тьмяно світить в хуртовину; Мутно в небі, мутно скрізь. Сил немає вже кружляти; Дзвоник дзенькнув раз і змовк; Коні стали... «Що там знати?» «Невідомо: пень чи вовк». Буря зліє, буря плаче; Коні чуйнії хриплять; Онде він поодаль скаче; Тільки очі в млі горять; Коні знову вдаль помчались; Знову дзвоник дзінь-дзінь-дзінь... Бачу: привиди зібрались У полях під цю крутінь. Одворотні, перебіжні В білій грі височини Закружляли біси різні, Наче листя восени... Скільки їх! Куди тікають? Чом ячать, ридають чом? Чи домовика ховають, Чи одружують відьом? Хмари мчаться, хмари линуть; Місяць, в хмарах снуючись, Тьмяно світить в хуртовину; Мутно в небі, мутно скрізь. Линуть біси, мчаться тиском У безмежній вишині, Зойком жалібним і виском Серце краючи мені...
|