|
Куди відходять кобзарі, Співці народу долі? Неначе встали до зорі І розчинились в полі. Святі ці орачі надій, З небес на наші пашні Суворий погляд з-під повік Й на нас, як на пропащих, На суєту суєт живих, Мирян смішні курйози, Перебирають долі їх, Неначе струни кобзи... Дивляться хитро кобзарі, Одвічний суд їх – речний: Що ж ти відходиш від землі Все далі, Поперечний?! І я мовчу. Не смію я, Промовити ні слова. Вона в мені, Моя земля, Ось, ворухнулась знову. Вона вмить рипнеть на зубах, Коли – стовпами – буря Чи то кураж піде в степах, Рудих, затятих, бурих... Я шепочу собі: – Помри, Та вірний будь завіту, Заповіли що кобзарі Землі і всьому світу.
|