|
Роки нас в мережі ловили, Щоб рвали мережі серця. А ми ще, вважай, не любили, Любов’ю, що аж до кінця. Хоча ми синів народили, Є сад вже, є хата, мабуть. Досталися ледь середини, Ріки, що життям люди звуть. Бувало, від ран помирали, Затьмарювала даль імла. В дорозі ми друзів втрачали, Дорога війни пролягла. Вмирали, але воскресали, З ровів виповзала братва. Кресало вогонь викресало, Живуча була родова. Міцна кість, могутня порода, І заповідь батька така: Шукай не легкого, син, броду, Хоч вітер свинцем опіка. І ніжні були ми до милих, Ми їм довіряли серця. Хоча ще, вважай, не любили, Любов’ю, що аж до кінця.
|