|
І чого я люблю тебе, місячна ніч? Так люблю, що й в журбі я на тебе молюсь! І чого ж я люблю тебе, лагідна ніч? Не мені ти даєш супокій, а – комусь... Шо для мене – зірки, солов’ї, що їх – спів? Що – цей світ, що плете візерунки на мить, Оберта в діамонти росу пелюстків, Стелить шлях золотий, що він морем – струмить... Ти даруєш мені – в срібнім сяйві цей храм, Чи ж даси ти – розраду застиглим сльозам? А чи серцю пораду – з нагальних питань? Чи довіриш – дещицю своїх сповідань?! Сам – не знаю, за що я люблю тебе, ніч! Так люблю що й в журбі – я на тебе – молюсь! Сам не знаю, за що – я люблю тебе, ніч! Я тобою – живу!.. Й смерті я – не боюсь!
|