|
Шкода пустот, шкода даремні Малюнки щастя уявлять; Образи серця потаємні І так намучено щемлять. Побитий примхами недолі, Я в’яну жертвою жаги; Ярмо огидної неволі Б’є цвіт юнацької снаги! Надії промінь загас разом, – Усе покрила темна ніч; Ліхтар покійницький тим часом Мені став блимати до віч! Любов до гарного, природа, Дівчата любі, друзяки, І найсвятіший дар – свобода, – По них самі тепер тямки! Що відчуваю? Чого хочу? Чи збуду тяжу світову? Скидаюсь більш на поторочу, Аніж людиною живу. Я мру; запалу слабі сили, Бува, прокинуться в мені: Навпроти грізної могили Борюсь безплідно, мов у сні. Хапаюсь з порухом нестями Мої кайдани рознести, Скоріш кровавими струмцями Задоволити спрагу мсти! Уже розпучною рукою Берусь за вигострену сталь; Ум, що не знав давно спокою, Рад сперти горе і печаль... Так загримів кайдан на тілі – Щоденний свідок рабських мук, – І сталь, піднята в згубній цілі, Безсило виприснула з рук! Як раб, заляканий, пригнутий, Клену свій жереб я тоді І байдуже несу, закутий, Життя в неславі та стиді.
|