|
О, за віщо мене згубила доля? О, за віщо природа викида Мене навіки з життєвого поля, В сумну могилу зрана уклада? Ще полум’ям палають мої груди, Кипить огонь невгасної жаги, Я ж – мов заклятий: відцурались люди Болить сумління – не знести ваги. Ще зір блудячий від Землі гидкої Злітає часом в ясні небеса; Та ні надій, ні віри ніякої... Остання божа іскорка згаса! Життя моє од пекла ще страшніше, Уява смерті каменем лягла; А вічінь[1]... Ні, вона мене не тіше; Я – син загибелі та зла! Так навіщо, питаю я провиду, Мене узято з вікової тьми? Зроби ж навпак, щоб не осталось сліду Болючого атому між людьми!
|