Прости мене, докторе, що я затримавсь на півдні, На морі, хлебтаючи вина, шашлик наминаючи. І квітів що подрузі я не приніс овдовілій, Прости мене, Додік! Я плачу, тебе поминаючи. Напевно, позаду кордон – перевал схід на захід. Тепер ми, як дельта у Волги – окремі річки невеликі. Все менше тих друзів, що струм, течію десь складали: Хтось їде навічно, а хтось вже відходить навіки. Ні слова, мій друг, про інфаркти нажиті та грижі. Тріпатись не станемо, нам батьківщина – не вітчим. Кому ми потрібні в цих самих Лондонах-Парижах? Говорив мені ти, дантист і єврей, поміж іншим. Куди ми від тисяч поїдемо пам’ятей зичних, Від років примарних, що встали в потилицю, тощо, Від юності злиднів, сидіння в московських шашличних, І від нескінченних рядів цих пляшок, вже порожніх? Від диво-держави, що грає нам марші і туші, Від цих надсекретів, стороннім де вхід заборонено, Від декількох милих русачок, зігрівших вже змерзлі нам душі, І від під Москвою могили, де ти тепер, Додік, похований? Півлітра ми купимо з ранку в кіоску у Дуськи-редиски, А хтось знову купить квартиру, машину і дачу... Тебе відспіває в Пречистенській поп по-російськи... Прости мене, Додік! Я п’ю цю гірку. Я не плачу.
|