|
Любо пестріються в полі квіточки, Їх поживляє щоночі роса, Ранок ясний розтуляє віночки, Тепле вітаннячко шлють небеса. Жвавий метеличок, пчілка працівна, Вітер... До всіх розмовляють вони; Пестить їх веснонька щедра, чарівна; Милі їм рідні просторі лани. Глянули раз: за віконцем гратчастим Нудиться тяжко, хирлявіє квіт: Зріс він без сонця – одинцем нещасним В стінах сумних, сиротою з сиріт. Всі жалкувати за ним вони стали, Кликати брата до себе в журбі: «Мабуть, для тебе ще дні не світали... Кидай темницю – загибель тобі!» «Ні, – відповів він. – Хоч весело в полі, Хоч прибирає вас пишно весна, Та не бажаю я вашої долі, Та не покину тихого вікна. Хай краса ваша напрочуд розквітла Вабить обранців щасливих, брати: Я ж... хто не бачить ні волі, ні світла, Буду для того отута цвісти. З мене єдина-бо в’язневі втіха, Що звеселяє самотній куток: Гляне бездолець – і згадує стиха Розкіш питомих квіток».
|