|
Прокликав то гудок, чи дощ осінній Над серпнем набухлим в тугій ясноті, А ти гремиш і вибиваєш пісню, Литого півдня підсум золотий. Ось передмістя. Десь одне зміж тих, Що їх лямує кована оправа Надневських сльот, морозів і задач, Московсько-Нарвська це застава – Греми густий ливарень чад. Ти весь, як збентежене сонце, Заплутане в димних хмарках, В заводських завуглених хащах, В розважливих думних роках. Путиловець ти, чи розвідник У наше майбутнє. Читачу! Ти допильнуй за вітром Днів молодих початок. Він од наївного степу Ішов по воєнних роках. Нахмурене сонце двадцятих! За щастям гонитва в полях! Де штаб твій стоїть, задніпряньска дивізіє, Де епосом пахнув коней твоїх піт? Степи закипали грозою край Лисок І час над тобою дзвинів. І де цей теплушковий епос З якоїсь незнаної пісні, Яка незаписана досі Сумує гарячої ночі В якомусь глухому селі – Та він, цей романтики скуток, Остигши, грозу покидає – Тут з вітром радянського будня Інакшої пісні ведуть. І кінь мій коханий пасеться у полі, І лагодять хлопці блискучий леміш. І коні в осінньому клині Опівдні, по довгих роках відпочинку Ідуть у селянський, сповільнений рай. І далі околиць фабричних Заплутаний вітром димок. Де звівшись, світанок палає поволі В розводах зорі і гудка І перший лунає глухий і захриплий, Його супроводять оддалеки – І ранок розкутано гомоном звичним, Як майстера пісні тривожні рядки. В червоних емалях розгойдані рожі, І відблиск наївний на бурих скиртах. Це Жовтень! Він ходить по нашій господі, Він запис твердою рукою веде.
|