Все живе, згорає й, мов заграва,
Падає і виникає знов,
І у вітра є у синяві застава
Наливать вуста, коли до їх – любов.

Буде ширить нам повітря жили,
Бо весна нікого не мине,
І над нами небо юно й мило
Облітати зоряним огнем.

Ти і не розкажеш, бо немає, мови,
Як живеш в затоні чарної мети,
Нам за тебе вітер скаже слово,
Нам за тебе очі – зором молодим.

Може, це й не ти, а тільки марев
Порожнеча то і ту і там,
Будем бачить, як за хмарні зграї
Окриляться й пролетять літа.

В цьому стані, стогні й одгулі
Ти лети промінням, бийся на снігу,
Ніби той метелик, що влетів в іюлі,
Вмерла і воскресла молода Могуль.

Тільки струни вдарь – вони потонуть,
Чуєш, чуєш ти мене давно,
Як я заблукався на слизькому тоні,
В цьому сі і ре, бо ти й вони – одно.

До життя іде не через смерти тіні
Все нове на обсязі землі.
Мила, що ти чуєш крізь оце кружіння
В ізумрудній зміні весен цих і зим?..
Володимир Сосюра1934