Все живе, згорає й, мов заграва, Падає і виникає знов, І у вітра є у синяві застава Наливать вуста, коли до їх – любов. Буде ширить нам повітря жили, Бо весна нікого не мине, І над нами небо юно й мило Облітати зоряним огнем. Ти і не розкажеш, бо немає, мови, Як живеш в затоні чарної мети, Нам за тебе вітер скаже слово, Нам за тебе очі – зором молодим. Може, це й не ти, а тільки марев Порожнеча то і ту і там, Будем бачить, як за хмарні зграї Окриляться й пролетять літа. В цьому стані, стогні й одгулі Ти лети промінням, бийся на снігу, Ніби той метелик, що влетів в іюлі, Вмерла і воскресла молода Могуль. Тільки струни вдарь – вони потонуть, Чуєш, чуєш ти мене давно, Як я заблукався на слизькому тоні, В цьому сі і ре, бо ти й вони – одно. До життя іде не через смерти тіні Все нове на обсязі землі. Мила, що ти чуєш крізь оце кружіння В ізумрудній зміні весен цих і зим?..
|