О, як нас мучать спогадання Про мир, настирно-огняні. До моря вдумливого няня Одягне музикою дні. Щоб відповів він нам, шумливий, Таємним золотом дощів, Що б він сказав нам, коли весен злива Обарвила блакить, задумливу, як спів. Ну, як би він зустрів нас в день золоторогий, У день осінній, гостем молодим, Рум’яним яблуком упавши на дорогу Чи на лице, як павутиння дим. Все той же засів, зріднений з віками, На всьому й скрізь його печать. Ми дишем осени прозорими вітрами, Кружіння днів відбилось нам в очах. Та одлетіла зустріч вереснева, Де тихо шаруділа листя мідь, Мов кров зорі, що облива дерева, Гостріш за пам’ять у мені горить. Прислухайся до гомону швидкого, – На серпня тік то падає зерно І розмовля вогонь – земний суворий морок Біля колін ріки, нам рідної давно.
|