|
Під золотом вечерен Заграла саду синь. На півночі озерній Розгублені ліси. І місячна грайливість – Озерних спів сестра, Вела очима злими Разки жемчужних гряд. І дощ весняним тупотом В поля рахманні ліг, Почав з корінням цупити Дрімотний тонконіг. І крикуна обіцянки – Як місячна серга, Що надвечір’я вісником В залом бугра стиха. Вершиною по руслу Ти в озерцях бредеш. – Спинися, досить! Мусиш Світить сюди – й ніде. І вітер ліг. Ховаючись, Вже нюшили тропу Мережки кроків заячих В ночей стіну тупу. Ще й збився в тих обходинах Очісок глухоти й розв’язання надходило Тривог землі простих. Вона в цілунку падала, І в забутті цьому Долини всі засватала Вітрів синява муть. Хмар полум’я із прискоком В’юшило, мов вино: Записане, як блискавка В очах ночей воно.
|