О, стій, хвилинне поривання! Узором слова на огні В лиловій тіні сонно тане, Несе грози титаногнів. І води зоряно повстали, Не гони гонами пішли Кресать уламками од сталі Буйноголовії вали. Ти глянь, гора – горинь не може Ні ворухнутись ані встать, І тільки Партеніту рожі Крізь листя виглядають там. О, як промінно закаблука На гори небо набива! Удари падають, і глухо Губами ловить їх трава. О, блискавичні неба рани, Це з вас на землю потекло Грози зчорнілеє убрання, Холодне, мов туману скло. Поглянь, як вітер жовторотий Пірнає в хвилі, як в огонь, І в хмарні радісні ворота Забило сонце перший гол. Аж он понад Біюк-Ломбатом Бузкова смуга залягла, І не підводиться й не пада, Холоне й рожевіє мла. А ручаями промінь гонить І захлинається й біжить На каламутні, сонні гони До виноградної межі.
|