О, стій, хвилинне поривання!
Узором слова на огні
В лиловій тіні сонно тане,
Несе грози титаногнів.

І води зоряно повстали,
Не гони гонами пішли
Кресать уламками од сталі
Буйноголовії вали.

Ти глянь, гора – горинь не може
Ні ворухнутись ані встать,
І тільки Партеніту рожі
Крізь листя виглядають там.

О, як промінно закаблука
На гори небо набива!
Удари падають, і глухо
Губами ловить їх трава.

О, блискавичні неба рани,
Це з вас на землю потекло
Грози зчорнілеє убрання,
Холодне, мов туману скло.

Поглянь, як вітер жовторотий
Пірнає в хвилі, як в огонь,
І в хмарні радісні ворота
Забило сонце перший гол.

Аж он понад Біюк-Ломбатом
Бузкова смуга залягла,
І не підводиться й не пада,
Холоне й рожевіє мла.

А ручаями промінь гонить
І захлинається й біжить
На каламутні, сонні гони
До виноградної межі.
Володимир Сосюра1924