1


Ще не спала піна подій,
і не прохололо іюльські дні,
як вітер Жовтень наганяв од Кронштадту,
хвилював і скликав на атаку хвилі.

Ще не били пухло гармати
Петропавлівських верків,
а Зимній і Площа
і Марсове поле
схиляє осіння димь,
 
та в серці залізному
лав робітничих,
З околиць сторожких, вокзалів,
Обводних каналів, застав –
у хузі червоній
Літейний,
 
дорога, як день, що без назви,
 
і норду грімлнва рада
навколо дзвеніла, як час.

2


В пам’яті стій, день!
Ні, не спинити у жилах крови,
коли блискавка – твій керманич,
і по-новому дзвенить
серце крицеве заводу –
прибой і призов –
Линь у синяві, примарно,
хмарна омано грози!

3


В пам’яті: небо осіннім полем,
про хліб та війну
горячі промови,
 
 
 
і день, що вгруз Тучковим Буяном
у сиву п’явь Неви.
Ранок підводивсь, лягав,
важкий і похмурий,
на грудах розгублених хмар,
а коли надходили присмерки,
здавались – як ніколи – гострими,
 
 
вітер, як ніколи, терпкий
через застави вдерся до міста,
 
 
 
 
розгортаючи гасел полотна,
 
застрільником біг
по Нарвській і Виборзькій,
і сухим язиком листівок
говорив необхідніші речі;
 
І в Смольний
крізь безсонні вікна
кімнат і коридорів
заклопотано входив
північний, змерзлий ранок.
І Жовтню й його околицям
Військово-Революційний Комітет
дав останній пароль:
Серп,
і одклик:
Ранкова Зоря.
І зови було зведено
в єдиний крок весни,
о, синь омани хмарена,
о, яв нових новин!

4


Так от, був кінець Жовтня.
Снігом запорошені,
коротко перекликались передмістя,
мов стиснутий тривогою, мов вулик,
гудів Васильєвський Острів.

Було немов за північ,
в риданні хвиль-тінів
він плив, димів і танув
в тривозі пристанів.

Як пісня, хвилями – бігом
і розсікав хмари-гори,
гак вітром молодий огонь
в червоний вибили вівторок.

Цей день покликало із низу
сторожке літо, й він помчав,
такий розхристаний, на призов
тугої ради моречан.

Ім’я нове уже скликало
в літейну хугу, де у млі
до Миколаївського стали
сереброгруді кораблі.

«Аврори» корпус, і сім’я
швидких, рухливих міноносок.
Під дощ квартали йшли крізь грози,
як по торцях балтійських ямб.

Вам райн тривоги гон у небі,
а нам шляхів огненна синь,
а нам врізать шалений гребінь
в зорі схвильовані ліси.

Моряна – осінь, ти багряно
граніти нахилила літ,
вони киплять в твоїй грозані,
З тобою ждуть і снити й дніть.

5


А все та ще
й до цих часів
у даль тече той гул огнів,
і світяться холодні зорі
під дальніх вигуків прибій,
Ти, архіваріус, постій
Його живим заносити в історію.

Дванадцять осен, як і весен
ми з ним пройшли, він нам ровесник,
йому і нам єдиний шлях –
вперед у праці і в піснях!
Володимир Сосюра1934