1Ще не спала піна подій, і не прохололо іюльські дні, як вітер Жовтень наганяв од Кронштадту, хвилював і скликав на атаку хвилі. Ще не били пухло гармати Петропавлівських верків, а Зимній і Площа і Марсове поле схиляє осіння димь, та в серці залізному лав робітничих, З околиць сторожких, вокзалів, Обводних каналів, застав – у хузі червоній Літейний, дорога, як день, що без назви, і норду грімлнва рада навколо дзвеніла, як час. 2В пам’яті стій, день! Ні, не спинити у жилах крови, коли блискавка – твій керманич, і по-новому дзвенить серце крицеве заводу – прибой і призов – Линь у синяві, примарно, хмарна омано грози! 3В пам’яті: небо осіннім полем, про хліб та війну горячі промови, і день, що вгруз Тучковим Буяном у сиву п’явь Неви. Ранок підводивсь, лягав, важкий і похмурий, на грудах розгублених хмар, а коли надходили присмерки, здавались – як ніколи – гострими, вітер, як ніколи, терпкий через застави вдерся до міста, розгортаючи гасел полотна, застрільником біг по Нарвській і Виборзькій, і сухим язиком листівок говорив необхідніші речі; І в Смольний крізь безсонні вікна кімнат і коридорів заклопотано входив північний, змерзлий ранок. І Жовтню й його околицям Військово-Революційний Комітет дав останній пароль: Серп, і одклик: Ранкова Зоря. І зови було зведено в єдиний крок весни, о, синь омани хмарена, о, яв нових новин! 4Так от, був кінець Жовтня. Снігом запорошені, коротко перекликались передмістя, мов стиснутий тривогою, мов вулик, гудів Васильєвський Острів. Було немов за північ, в риданні хвиль-тінів він плив, димів і танув в тривозі пристанів. Як пісня, хвилями – бігом і розсікав хмари-гори, гак вітром молодий огонь в червоний вибили вівторок. Цей день покликало із низу сторожке літо, й він помчав, такий розхристаний, на призов тугої ради моречан. Ім’я нове уже скликало в літейну хугу, де у млі до Миколаївського стали сереброгруді кораблі. «Аврори» корпус, і сім’я швидких, рухливих міноносок. Під дощ квартали йшли крізь грози, як по торцях балтійських ямб. Вам райн тривоги гон у небі, а нам шляхів огненна синь, а нам врізать шалений гребінь в зорі схвильовані ліси. Моряна – осінь, ти багряно граніти нахилила літ, вони киплять в твоїй грозані, З тобою ждуть і снити й дніть. 5А все та ще й до цих часів у даль тече той гул огнів, і світяться холодні зорі під дальніх вигуків прибій, Ти, архіваріус, постій Його живим заносити в історію. Дванадцять осен, як і весен ми з ним пройшли, він нам ровесник, йому і нам єдиний шлях – вперед у праці і в піснях!
|