|
Громи скрадалися мов коні нековані; у бубон кінний розтерзаний ударив довбиш, погнав землею темні тіні. Навалою сліпців вечірніх благаючи, стає імла, в гаях загаялась червінню, наяду голу одягла. Оце спалахуй упромінь далека заграва сама. Безтямні белькоти відгрому перетлумачуй пітьма. І вилиснувши в водозборах, переганяєш блиски вдаль – над ермітажами в узори алей перестарілий жаль.
|