Чи не час нам пить із сонцероків зливи, де багаття на узгір’ях чорних, і в піснях піднять медовий зливок щогл осінніх у лункім прозорі. По сіяні росній зорепаду ти лови ручай у сині коряки і ранкову русь зустрінь в дитинні саду де, як тиша дзвонна гомін встав лункий. Слухай, вітре, од сили, що в плоті ти не так облітаєш листи, як і я, що по зоряних сотах починаю тобою цвісти. Заплітаєш коси ти засмаглим горам у малянь гаїв – нагую сумувань і на весну вибиваєш парость сонця, ідучи, крізь мор, у різдвянову рань. Знаєш ти, ти знаєш, чим сумує поле червня в стародавніх межах, чим знесеш вагу ти світовую, що чудесний хід речей уперто держить. Тільки вихід молодої сили Із сліпих в’язниць і кліток тирси сон ізрушить посивілий, розженеться у північне літо. Поле співів. Воно продзвеніло над краєм в гомін днів цей, дитинний цей шум, коли ти в осіяні кружляєш, ми з тобою в одному ряду.
|