Чи не час нам пить із сонцероків зливи,
де багаття на узгір’ях чорних,
і в піснях піднять медовий зливок
щогл осінніх у лункім прозорі.

По сіяні росній зорепаду
ти лови ручай у сині коряки
і ранкову русь зустрінь в дитинні саду
де, як тиша дзвонна гомін встав лункий.

Слухай, вітре, од сили, що в плоті
ти не так облітаєш листи,
як і я, що по зоряних сотах
починаю тобою цвісти.

Заплітаєш коси ти засмаглим горам
у малянь гаїв – нагую сумувань
і на весну вибиваєш парость сонця,
ідучи, крізь мор, у різдвянову рань.

Знаєш ти, ти знаєш, чим сумує
поле червня в стародавніх межах,
чим знесеш вагу ти світовую,
що чудесний хід речей уперто держить.

Тільки вихід молодої сили
Із сліпих в’язниць і кліток
тирси сон ізрушить посивілий,
розженеться у північне літо.

Поле співів. Воно продзвеніло над краєм
в гомін днів цей, дитинний цей шум,
коли ти в осіяні кружляєш,
ми з тобою в одному ряду.
Володимир Сосюра1934