|
Твоїх розмов юнацьке дивування, Як радоніг у ворожбі коси. В розлозі ж тому золоте блимання По сяйвах осени та відблисках роси. Калмуцьких вилиць дикий, жорстокий нарис – В якій веселці кругозорів річ, Який крутозворіт, розліг і хмара Зімкнутих, наче стеля, пліч! Цей начерк давній був, як допомога, У посмішці твоїй він ліг, – І ось він каже з дощевих розлогів, Що свіжою строфою вмитий він. Чи кличеш ти мене, Хвилюючи заснулі Волосся твого пасма смоляні, Ціловані. Ти, мила, розлила в минуле Співучий серп краснополянських снів.
|