|
І утопаючи у мочари вечірні, У сон литвом цілованого листя, Неначе другу свею осени торкну І в цьому золоті перегоряю вірно Загуслої крови осмолене намисто. Сестрі моїй це ти, либонь, звелів, До льону линучи у синевії літа, Забути путь у льонових слідах Землі подоланого світу Блакить ліниву скуштувати І полювати за степами У сні, який не втямлю, вітер. Та це вони! Летіли ті сліди Дивноминулий літа визерунок, Просторий шум завечерілих райн – Шумуючи воюють вруна. Який же дух землі тебе скував У моряних розмов велике войдування?..
|