|
Де час поліг у байраках, І промінь заплутавсь у листя тенетах, Розмову ведучи із срібною віттю струмка, Де вечір встає над полями Червонястою міддю над нетрищем сибірських лісів – Де іволги – дні з золота, А солов’ї в’ють тугу у ясеня листях, І ллють небеса, роздумні домни Литво синє і чорне – ночі, Коштовну киновар ранку, Де каміння ще пам’ятає Нашорошений літ часу, Де, зхрещуючись, біжучи ярами – в затони Дерева затаїли огонь, І думку, утілену в звук, Рокіт моря над чайкою бурі І глухі перекоти вітрів, Хвилювання безкраїх просторів, Тетиву сільського ранку, І дитячу пряжу весняного сонця Називають: і заспів, і луки зелені, Сумовина і дума. Де горло білого моря пов’язане сірою піною І риб’ячим пахом богатого лову, Тривожним мережевом сонячної ночі... І течуть твої ріки падумні І синя вена простяглася до океану, З під каміння димок зеленію, І незміренні трави твої полягли в рукавах І чавунні тучі нависли над осінніми днями, І люди тугу сподівають буйним вітрам, І сумують за колючою загорожею, зацвітаючи, Твої сади... І тягучою ніччю чорних зим Крутять пісенне веретено – І сную хапливий човник над тканиною казки, І в луну гомінку потаєнних бувалин й окраїн зливаються говір людський, І давенством дрімучим Образа встаю ІЗ темнили забоїв, на копальнях Лени – І повітря важке проріже страйку веселий гудок. Ти азбуку поля вивчаючі по межах старих сохою століттів. Де заводи глядять на тужні степів пустирі, І криються в надрах залізні руди, І заводі ваблять в таєжний тлін осоки, Де у темній темниці – ні дверей, ані вікон І оспівано співом кайданним твою колесуху... А вийдеш на поріг весни – Південь такий величавий, Світ такий дивно-давній, І білячим ранком ширяться намети блакиті, Поволі одцвітаю твоя зоряниця – Олив’яне падаю сонце над диким полоном війни.
|