|
Наснилась осінь з напівсвітлом скла, Ти, друзі в блазенському гурті з раю Небес, здобувши кров, як сокіл, з тла, До тебе серце линуло... палаю... Але час йшов, старіло, глохло все, Ген, поволокою зі срібла рами, Шибки, зоря, у сад іще несе Кривавими сльозами до нестями. Минав, старів час відгуків пухкий, Як лід, тріщав та танув шовком з крісла. Гучна, запнулася ти, й стихла, – от який, Сон, як відлуння дзвона, змовк, крізь числа. Прокинувся я: осінь, темний ліс, Світанок, вітер, нібито воскрес; За возом дощ соломин, з хащі біс, Грядою ген біжить по небу сніг берез.
|