|
Завмер з порогу чоловік, Не пізнає він дому. Її від’їзд – як втечи штрих, Бо скрізь сліди розгрому. В кімнатах всюди сам хаос. Він ступінь розоре́ння Не помічає, сльози – ось, Чи напад то мігрені. Якийсь у вухах з ранку шум. Він в пам’яті, чи марить? Чому на розум, проміж дум – Все та, про море, вабить? Коли крізь іній на вікні Не видно світу божого, Безвихідь туги удвійні З безкраєм моря схожа. Вона була так дорога́ Бо рисою любою, Як береги для моряка Картиною прибою. Як очерети всі трощить Негода під час шторму, Пішли на дно його душі І риси її, й форми. В часи поневірянь, здавна́, Вже побутом побита, З дна долі хвилею вона Була сюди прибита. Крізь перешкоди без числа, Від небезпек ховаючи, Хвиля несла її, несла, Впритул пригнавши, вдало чи. І ось тепер її від’їзд... Насильницький? Так, може! Розлука ж ця – обох їх з’їсть, Згризе з кістками, схоже. Він знову дивиться кругом: Вона в момент відходу Все догори поклала дном З шухлядок всіх комоду. Він бродить тут і до темна В шухлядки повертає Клапті розкидані майна І викрійки, буває. І, наколовшись об шиття З не винутою голкою, Раптово бачить її «Я», І плаче – так, без толку...
|