|
Засипле сніг дороги, Та варто вийти лиш, Щоб розім’яти ноги: Надворі ти стоїш. Одна, серед мовчання, Немов мене ти ждеш. Долаєш хвилювання І мокрий сніг жуєш. Дерева довгим рядом Бредуть серед сльоти. Одна під снігопадом Стоїш на розі ти. Тече вода з косинки, Тому що тане сніг. І зблискують росинки На кучерях твоїх. А от в очах – зажура. І за живе бере Косинка, і фігура, І пальтечко старе. І що б не говорили, Та ти уся така, Немов тебе створили Із одного шматка. Немов би хтось залізом, Умоченим в смолу, Тебе провів нарізом По серцю, як по склу. І в ньому затверділа Покірність милих рис. І нам немає діла, Що світ жорстоким зріс, Що ніч мете снігами, Бо ми вже – не чужі. І через це між нами Не провести межі. Та хто ми? Де поділись, Коли від наших літ Лиш балачки лишились, А нас пропав і слід?
|