|
Гуділи вітри. Йшов холод зі степу. І зимно було немовляті з вертепу На схилку гори. Його зігрівало дихання вола. Приручені звірі Схилялися в мирі, Над яслами плавала тепла імла. Обтріпавши пил зі своїх кожухів І проса зернини, Вдивлявся з вершини Спросоння у темряву гурт пастухів. А там було поле в заметах могил, Цвинтарна горожа, Нагробків сторожа І небо над цвинтарем, повне світил. А поруч, іще не відомим вогнем, Сумирніш од скіпки, Що світиться з шибки, Горіла зоря на шляху в Віфлеєм. Вона плом’яніла, як збіжжя, з безмеж, З-над неба і бога, Як відблиск нічного Підпалу в стодолах, як сполох пожеж. Вона височіла – скирта вогняна Соломи і сіна, У світі єдина, Цвіла, сколихнувши простори, вона. Над нею заграва вростала у ніч І щось означала, Ясна й небувала. І три звіздарі поспішали на клич. Позаду везли на верблюдах дари. І два віслючки уповільненим ходом Трюхикали вниз, дріботіли з гори. І видивом дивним нової пори Росло віддалік все, що збудеться згодом. Всі думи століть, і пориви, й вітри На площах майбутніх, всі зали й музеї, Всі витівки мага, всі пустощі феї, Всі кулі з ялинок, всі сни дітвори. Весь трепет затеплених свіч, усі віти В мигтінні позліток, всі радощі гри... ...Все злішав зі степу розлючений вітер... ...Всі яблука світу і всі кольори. Ставок заслоняли вільшані верхи, Частину, проте, було видно зусюди Крізь гілля дерев, де чорніли птахи. Як вийшли на греблю осли і верблюди, Змогли роздивитися їх пастухи. – Ходімо й собі та вклонімося чуду, – Сказали, запнувши свої кожухи. Від човгання снігом робилося жарко. Поляною вздовж, ніби листя слюди, За хату стелилися босі сліди. І саме на них, мов на пломінь огарка, Гарчали вівчарки при світлі звізди. Морозяна ніч виглядала, мов казка, І хтось невидимий над плином ходи Щоразу вривався в пастуші ряди. Собаки брели, озиралися жаско Довкола підпаска й чекали біди. Тією ж дорогою, в тій же місцині Йшло декілька ангелів. Тихі й чудні, Були між людей безтілесні, мов тіні, Та слід залишали їх білі ступні. Було крізь юрбу протовпитися годі. Світало при вході, де кедри росли. – А хто ви такії? – спитала Марія. – Ми плем’я пастуше й небесні посли, Прийшли вам обом воздавати хвали. – Всім разом не вільно. Чекайте при вході. І в попелі сірім досвітньої мли Товклися погоничі, зайди, заброди, Сварилися вершники і пішоходи, Над жолобом, видовбаним із колоди, Верблюди ревли і хвицались осли. Світало. Вже ранок, мов порох золи, Останні зірки вимітав з небозводу. Лише трьох волхвів із усього наброду Впустила Марія, і ті увійшли. Він спав, тихо сяючи в яслах дубових, Як місячний промінь в глибинах дупла. Його зігрівали в безмовній любові Губи ослині та ніздрі вола. Стояли в пітьмі, що тремтіла, вразлива, Шепталися, ледве знайшовши слова. І раптом із сутінків, звідкись ізліва, Хтось мовчки відвів з-перед ясел волхва, І той озирнувся: з порога на діву Дивилась, мов гостя, зірниця Різдва.
|