Я був у нестямі. Я мінився враз, Відринутий нею в гонитві шаленій. Та пізно. Кохання і страх – водночас. Як жаль її сліз! Я святого блаженніш. Я вийшов на площу. Від смерті пішов, Народжений вдруге. Кожнісінька малість Жила і вважала мене за ніщо, В прощальному значенні вверх підіймалась. Бруковану вулицю кидало в жар, Був брук смаглочолим, і камінь спідлоба Дивився на небо, і вітер-човняр Між лип веслував, хоч були то подоби. Та хоч би там як, але я уникав Їх поглядів. Не помічав привітання. Я знати не прагнув ніяких багатств. Я геть виривався, щоб стримать ридання. Інстинкт успадкований, служка старий, Мені був нестерпний. Він крався біч-о-біч І думав: «Хлоп’яча закоханість. В ній, Крий боже, потоне ще. Будь насторожі». «Ступни, тоді ще раз», – так твердив інстинкт, І вів мене мудро, як древній схоластик, Цнотливими нетрями очеретів – Жаги, і дерев, і бузків попелястих. «Навчишся ступати – бігцем лиш тоді», – Він твердив, і сонце нове із зеніту Дивилось, як знову навчають ході Туземця планети на іншій планиді. Для когось було це, що сяйво вершин, А іншим здавалося ніччю безокою. Греблися курчата між стебел жоржин, А коники, ніби дзиґарики, цокали. Пливла черепиця, опівдні жарінь Дахи озирала незмигно. А в Марбурзі Хто гучно свистів і ладнав самостріл, Хто мовчки збирався на Троїцький ярмарок. Жовтів, поглинаючи хмари, пісок. Живі чагарі вигиналися арками. Спікалося небо, ждучи блискавок – Лягло на шматок кровоспинної арніки. В той день – з гребінців і до ніг – як урок, Як трагік з провінції драму Шекспірову, Завчив я тебе всю і знав назубок – По вулицях вештався і репетирував. Коли перед тебе я впав й огорнув Це марево, лід цей, сяйнисту поверхню (Яка ж ти вродлива!) – задушливий нурт... Про що ти? Отямся! Пропало. Не вернеш. Тут жив Мартін Лютер. А там – брати Грімм. Дахи пазуристі. Дерева. Надгробки. Тут все їх нагадує, віддане їм. Живе все. І все оце також – подоби. Ні, я не піду туди завтра. Я – пас. Це більш ніж прощання. Все ясно. Ми квити. Вокзальний гармидер тепер не для нас. Що буде зі мною, скажіть, древні плити? Усюди портпледами ляже туман. В обидві віконниці вставлять по місяцю. Журба-пасажирка ковзне по томах І з книжкою на оттоманці поміститься. Чому ж мені лячно? Та ж, наче граматику, Я вивчив безсоння. Між нами союз. Навіщо ж я, ніби приходу лунатика, Появи звичайних думок так боюсь? З ночами тепер комбінації шахові Я знов осягаю, йде місячна гра, Духмяність акації, вікна розчахнуті, В кутку, ніби свідок, сивіє жага. Король – осокір. І я граю з нічницями. І ферзь – соловей. Мій порив – солов’ю. Ніч перемагає, фігури сновидцями Відходять, я ранок увіч впізнаю. Юрій Буряк ?