|
В усьому хочеться дійти, До зерен суті. В роботі, в пошуках мети, В сердечній смуті. До сутності минулих днів, До їх причини. До ґрунту і до коренів, До серцевини. Всечасно схоплюючи нить, Події, дати, Жить, думать, відчувать, любить, Світ відкривати. Якби ж то я лише зумів У муках хисту, То склав би декілька рядків Про вічну пристрасть. Про беззаконня і про гріх, Біги, погоні, Про ненавмисності утіх, Лікті, долоні. Її я вишукав би ген, Ясне начало, І повторяв її імен Ініціали. Я вірші б розбивав, як сад. Прожилок дрожем Розквітли б липи в них підряд Ладком, вельможно. Красу троянд я в вірші б вніс І подих м’яти, Луги, отави, сінокіс, Гроз перекати. Колись Шопен вклав з усіх сил Безмірне чудо Фольварків, парків і могил В свої етюди. Досягнутого торжества І гра, і мука – Натягнута вся тятива Тугого лука.
|