|
В усьому прагну я дійти Самої суті. В роботі, в пошуках путі, В серцевій смуті. До сутності старих часів, До їх причини І до засад і корінців, До серцевини. Весь час нитки в руках тримать Подій, фортуни, Кохати, мислить, відчувать Життя буруни. О, тільки б я лишень зумів Хоча б почасти, Я б вісім присвятив рядків Жаги пристрастю. І беззаконню, і гріхам, Бігам, погоням, Несподіванням в похапках, Рукам, долоням. Я вивів би її домен І суть підвалин. Я б шепотів її імен Ініціали. Я б вірші виплекав, як сад, Дрижали б жижки. Цвіли б там липи всі уряд, Уздовж доріжки. У вірші дихання б уніс Троянд і м’яти, Осоки, луки, сінокіс, Дощів стакато. Отак Шопен уклав колись Нетлінне чудо Могил, фільварків та узлісь В свої етюди. Досягнутого торжества І гра, і мука – То є напнута тятива Тугого лука.
|