|
Притискаюсь щокою до виру Снігу, котрий, мов равлик, виткий. «По місцях, хто не хоче – не силуй!» Галас-шелест гучних веремій. «Отже – в “море гойдається”? В повість, Що закрутить і поведе За собою в розклади раптові? Отже – бути? І – в повість про те, Що кінець – випадковий? Що милі Сміхи-шепоти крутить зима? Отже – справді здіймаються хвилі Й затихають, байдужі до дна?» Це ж чи мушлі морської гудіння? Пліткування кімнаток-тихонь? Чи, зіткнувшись із власною тінню, Розходився у грубці вогонь? Піднялися зітхання з віддушини, Озирнулись – і плач рвонув. Чорним храпом карет перекушений, В білій куряві скаче джигун. І замети летять заносом, На вікно наповза їх юрма. Вже за келишками з купоросом Не бувало нічого й нема.
|