|
В трюмо сходить парою чашка какао, Гойдається тюль, і – щомить До гойдалки в сад, в бурелом і хаос Трюмо відчайдушно біжить. Там сосни – урозхить, такі безпорадні – Пахтять; там від маячінь Пенсне по траві розгубив палісадник, Там книгу читає Тінь. А глибше, за хвіртку, у морок текучий, В степ, в запах сонних мікстур Пульсує доріжкою, в равликах, в суччі Палючий – зсередини – струм. Метається сад величезний в залі В трюмо – і не вгробить скла! Здавалось, колодій усе якнайдалі Залив – аж до самого тла. Дзеркальна довкруж, здавалося б, нахлинь Льодами все облила, Щоб суччям відгіркло, бузками відпахло, – Гіпнозу ж залить не могла. Множинний світ аж ряхтить в месмеризмі, Лиш вітру все те зв’язать, Що рветься в життя і ламається в призмі, І щастям грати в сльозах. Душі не з’ятритись в солоній печалі, Цей скарб не схоронить імла. Метається сад величезний в залі В трюмо – і не вгробить скла. І ось, в гіпнотичній оцій вітчизні Мій погляд нічим не задуть. Так після дощу проповзають слизні Очима статуй в саду. Ще й шемра у вухах вода, і до клумби Навшпинечках скаче чиж. Ти можеш в чорницю їм вимазать губи, Грайливістю ж – не захмелиш. Метається сад величезний в залі, Здійма на трюмо кулак, Гойдатись біжить, і втіка, й не щезає, Трясе – і не вгробить скла!
|