|
Зірки далеко блимали, байдуже Від них світилась шляху кривина. Оливну гору шлях обняв півкружжям Там, де під ним Кедрон-ріка зрина. Прогалина вривалася зненацька, Її продовжував Чумацький шлях. Олив сиваве срібло чудернацьке Вправлялось у повітряних стрибках. Був скраю чийсь там ґрунт, укритий садом. При мурі учнів залишивши, він Сказав їм: «Тоскний, тужний смерти задум. Чувайте. Будьте тут за цих годин.» Він зрікся протиборства, мов облуди Отих речей, позичених на час, Всевлади зрікся й сил являти чуда, Він був тепер як кожен смертний з нас. Простори ночі укладали обрис Нищівної границі небуття. Вселення – незаселений крайобраз, Лиш цей садок був житлу накриття. Зоривши в чорні нори неба й долу, Які не мали краю, ні кінця, Щоб чаша смерти оминула долю, В кривавім поті він благав отця. Злагіднив пориви великомучні, За огорожу вийшов. Долілиць Куняли в тирсі придорожній учні З безглуздим виразом сліпих зіниць. Збудив їх: «Ви ж від Господа причасні До днів моїх, тим часом бозна де Лягли ви покотом. Таж своєчасне Для сина чоловічого гряде.» І щойно він сказав, де й не взялися Невільники, загони волоцюг, Мечі і смолоскипи, – й сміхом лиса Чолує Юда наброду ланцюг. Спротивився Петро тим горлорізам, Одному вухо лезом відрубав. Та чує: «Бій не виграють залізом. Людино, в піхви меч. Не тим ти прав. Невже ж бо безліч воїнів крилатих Мій батько б вирядити тут не зміг? Я зацілів би в непробивних латах, І ворог би звідсіль побіг без ніг. Та у життьовій книзі шпальта владно Розкрилась вартісніш з усіх святинь. Тут здійсниться написане докладно. Хай повно здійсниться воно. Амінь. Ти бачиш, як сторіччя по сторіччі Вогнем казково збіглись в мить одну. Я в свідки велич зву страшної притчі, Стражденно, добровільно йду в труну. Ввійду в труну і встану післязавтра, На третій день, і, мов гурти плотів, Мов судна, скличе ери судна ватра, Яку заздалегідь я воплотив.»
|