|
Далеких зір байдуже мерехтіння На вигин шляху кидало світла. Гора Маслинна виступала тінню, Ріка Кедрон десь унизу текла. Луг обривався наче з половини. За ним стелилось порохно зірок, Облиті світлом, срібляні маслини Змагали в далечінь зробити крок. В кінці був сад, чиясь межа земельна. Він учням не дозволив увійти, Сказавши їм: «Душа болить смертельно. Пильнуйте тут моєї самоти». Він відступав тепер без протиборства, Як від речей, позичених на час, Від всемогутності та чудотворства І став близьким до смертних, до всіх нас. Нічний пейзаж тепер здавався полем Довічного вмирання й небуття. Всесвітній простір мертвим був і голим, І тільки сад був місцем для життя. Вдивляючись у тьму бентежно й чуло, В безодню без початку і кінця, Він, щоб його ця чаша обминула, В кривавім поті все благав отця. Приборкавши молитвою знемогу, Він вийшов за горожу. На землі Потомлені, в полоні сну німого, Лежали учні в теплій ковилі. Він розбудив їх: «Вам творець єдину Надію дав, а ви отут лягли. Людському сину вибило годину Прийти в лабета гніву та хули». І тої ж миті звідкись, мов із ями, Юрба рабів і стовпище блудяг, Їх вів Іуда – йшов поміж вогнями Зі зрадницьким цілунком на вустах. Петро з мечем дав відсіч горлорізам, Одному з них відтявши вуха шмат, Та чує: «Спір не вирішиш залізом, Не руш меча, сховай його назад. Невже крилате військо незліченне Отець мені сюди б не спорядив, Щоб ані волоска не впало з мене, Щоб розметати гурт напасників? Та в книзі долі є одна умова, Яка дорожча від усіх святинь. Тепер вона збувається до слова, Нехай же збудеться вона. Амінь. Ти бачиш, хід віків – то наче притча, І може спалахнути в мить одну. В ім’я жорстокого її величчя Я сходжу добровільно у труну. Я сходжу, та на третій день повстану, І, як сплавляють ріками плоти, На суд мій, наче баржі каравану, Століття попливуть із темноти».
|