|
Немов розглядали вітрину, Заповнюючи тротуар. Носилки вштовхнули в машину, В кабіну пірнув санітар. І мимо сум’яття нічного, Панелів, під’їздів з людьми Летіла швидка допомога Вогнями в пітьму із пітьми. Міліція, вулиці, лиц Освітлені враз фонарем. Похитувалась фельдшериця Із шклянкою з нашатирем. А потім рядками в приймальні Плямили опитний листок. Йшов дощ, і знадвору печально Водою шумів жолобок. Поклали його біля входу, Бо в корпусі місць не було. Відгонило випаром йоду, Обвіював протяг чоло. Вікно обіймало квадратом Шмат неба і частку садка. Підлога, халати, палати – Цікавило все новака. Та раптом у погляді няні, Яка нахилилась над ним, Побачив, що, певне, з лікарні Йому вже не вийти живим. І, стишений, з вдячністю стежив За світом потойбіч вікна, Де, ніби від іскри пожежі, Світилась червона стіна, А місто шуміло, як море, Вогнями хитало пітьму. І в сяєві клен ізнадвору Прощально вклонявся йому. І хворий подумав: «О, творче. Який досконалий твій світ, І місто, і смерть серед ночі, І стіни, і клена привіт. Прийнявши снотворного дозу, Оплакую всіх і себе, І, певне, коли б не ці сльози, Побачити б міг я тебе, Так солодко в світлім безволлі У ліжку під світлом м’яким Збагнути себе й свою долю Безцінним дарунком твоїм. З життєвим прощаюся виром, Відчувши долонь твоїх жар. Ти держиш мене, ніби виріб, Й ховаєш, як перстень, в футляр».
|