|
Бідніюче небо осіннє І крики останніх гусей, Але не засмучуйся нині, Спокійно дивися на все. Як нянька дитя неслухняне, Хай вітер ляка деревце. Порядок творіння оманний, Як казка з щасливим кінцем. Ти завтра проснешся від сплячки, Зимову побачивши гладь І ліс, і стару водокачку, Як вкопаний, будеш стоять. І знову сніжинки як мухи, І відблиски льоду скляні, І труби, і ліс капловухий Увесь в маскараднім вбранні. І поглядами росомахи Уже леденіючий світ, До брів натягнувши папаху, Лякливо позиркує з віт. Простуєш ти кроком непевним У царство, де стільки чудес: Склепистий із інею терем, На дверях решітчастий тес. Прикрила із снігу завіска Якоїсь сторожки стіну, Дорогу, і край переліска, І далі – нову гущину. Окреслене дереворитом Затишшя, здається мені, Так схоже на чотиривірш той Про сплячу царівну в труні. І мертвому білому світу Я вдячний за те, що він є. Спочатку такий непривітний, Він більше, ніж просять, дає.
|