|
По коліно в багнюці віками йдемо без оглядки, смокче душу сльота, і живуть її мертвенні хватки. Тут межі́ не звести, і потішні стриножені гонки, ніби труби Господні, розмножені гряззю воронки. Як раніше, мій янголе, чую інтимний твій шелест, як раніше, тобі принесу я і шкури, і вереск, тільки – примха це все, і накручено довгим лиманом, вранці – вщент золотим, а вночі – як свиріль, дерев’яним. Оксамитовим струмом пашать і комахи, і пруття, на землі і на небі не шлях, а одне перепуття, в цій смердючій воді, що колишеться ніби носилки, не знайти ні хреста, ні моста, ні зорі, ні розвилки. Тільки камінь, що схожий на хмарку, й обидва так схожі на аби́яку всесвіту плямку, відому до дрожі, тільки вивих найважчий, як спущений м’яч, панорами, тільки яма в землі – чи відсутність смердючої ями.
|