|
Знов болить моя давнішня рана, Знову лікоть мені рознесло... Ні, здається, ми зважили рано, Що минуле з водою спливло. Все утримує пам’ять солдата, Кожен день чимось в душу запав: Вибухає знов поряд граната, Знов спрацьовує клятий запал. Мов ударили чим під коліна, Прохромив чийсь підступний рожен І пішов, і пішов я по стінах Вдовж траншеї, гамуючи крен. Не боліло, а сила страшенна Гнула долу і вперто, і зло; І човном захиталась траншея, І мене, мов на вирвах, несло. Але поки ішов – як бувало, Розриваючи пута біди, – В напівпам’яті глухо лунало: «Не впади. Не впади. Не впади». Біль спроквола ввійшов, не одразу. Я долонею рану закрив І повторював мовчки ту фразу, Мов співав на забутий мотив. Пригадаю: на спаленім полі Ще суріпа цвіла де-не-де. Лейтенант, перегнувшись од болю, В ближній тил потихеньку бреде. Він майбутнього чітко не бачить І не знає всього до пуття: Як він руку свою ще поняньчить, Ще поносить, як хворе дитя. ...Не забулись те літо донині Й того болю криваві сліди. Вже довіку його не покине: «Не впади. Не впади. Не впади».
|