|
В далекій рідній стороні Я слухав ланцюги одні; Їх стони в душу залягли, Любові змалку налили До люду вбогого мені. Я не затямлю днів отих, Щоб звук кайданів трохи стих; Ночей я навіть не знавав, Щоб суму він не навівав Замісто чарів золотих. Куди б не давсь – і досі скрізь В ушах болючу чую різь; Увесь дрижу, хоча б здалік Невольник пута проволік, Мені забрязка ніби зблизь. І я молю, щоб тяжкий звук, Мов безнадійний гробу стук, Пошвидше стратив вдасть свою В моєму бідному краю – Краю невольництва та мук.
|