|
А. Осецкій Давно вже в нас, Аґнєшко, на двох єдина дол В прощанні і в прощенні; чи сміх, чи сум, чи страх: Коли сурмач над Краковом зліта, як Божа воля, – Хапаюсь я за шаблю з надією в очах. Поношені костюми сидять на нас із шиком, І, наче Ярославни, нам квилять сестри вслід, Коли хмільні гармошки нас виряджають криком На битву за свободу – а нам сімнадцять літ. Свобода – бити посуд? Не спати ніч – свобода? Свобода – сісти в поїзд, зневаживши коня?.. Нам змалку недодала іронії природа: Найвищої свободи ми прагнем навмання. Кого з собою взяти? Яка ж стара задачка: Хто буде командиром? Хто денщиком? Куди Спочатку подамося? Чия пройде конячка Неквапною ступою – ні драми, ні біди? Вклонюся: о, пробачте – за ранній біль розлуки, За довге зволікання, за пізні ті слова. Пусті спокуси часу, надій даремних звуки – Від них у нас, Аґнєшко, губилась голова. Над Краковом убитий сурмач так одиноко З любов’ю і в тривозі сурмить в пустелю міст. Ми – школярі, Аґнєшко, і вже кінець уроку, І десь там радіола безжурно грає твіст.
|