|
М. Квливидзе Виноградне зернятко у теплу земельку зарию, і лозу поцілую, і грона достиглі вірву, скличу вірних друзяк, і любов в своїм серці відкрию. Бо ж навіщо тоді на землі цій правічній живу? Долучайтеся, друзі, хутчіш до моєї гостини, прямо в вічі кажіть, не ховайте усмішку криву. Цар небесний розгрішить мене та відпустить колишні провини. Бо ж навіщо тоді на землі цій правічній живу? Красно буде співати в червонім мені моя далі. В чорно-білім схилю перед нею голову свою, і заслухаюсь я та помру від любові й печалі. Бо ж навіщо тоді на землі цій правічній живу? І коли закуйовдиться спадень, сягнувши осяйно під лави, знов і знов в сутінковій проринуть імлі білий буйвол, синій орел та поструг золотавий. Бо ж навіщо тоді я живу на цій вічній землі?
|