|
Вмерти теж треба вміти – піти На побачення, в небеса. Вибирай вітрила тугіші. Добре, знай, якщо сам, Гірше, знай, якщо інші. Смерть приходить тиха́, безтілесна і собі на умі. Слів печальних труха недоречна, наче плаття тонке – до зими. Небеса ж бо мовчать, вічний мир і Христос, і Іуда там квити... Якщо там благодать, що ж ніхто до цих пір не вернувся зі звісткою звідти? Вмерти теж реба вміти – піти, Як прожити від «Браво!» до брані, І мазок не останній знайти, Сколотити стілець не останній, До самого щоб строку, Наче вщент – не останню ще чашу, Чи сльозу не останню – в зворот... А останнє – це БОГУ, Останнє бо – це вже не наше, Останнє – не любить народ. Вмерти теж реба вміти – піти, Як життя б ні ламало Так вперто і часто... Бо відпущення гріху знайти, Цього – ах, як замало Для вічного щастя! Збитий з ніг наповал, Що відпущенням бідний добуде? Якщо б Бог те відпущення дав... А дають адже люди! Що – гріхи? Залишаться рядки, Що продовжать безчинства по світу, Не попросять поблажки... Так коли б то і справді гріхи, А гріхи адже – тільки для виду, Це є просто відтяжка.
|