|
Тиняється Гамле́т із пістолетом, подумує устрелити когось. У нього в голові – суцільний нетям, він думає: чи бути, чи вже – ось? Його удо́ва матір согрішила, за другого не гаючись пішла, а ще ж і черевиків не зносила, в яких за гробом першого брела. Офелія, Гамле́това кохана, негадано рішилася ума, і це, товариші, усім догана, бо Данія, бач, – гірша, ніж тюрма. Вона якимось чином потонула, не знявши вчасно щільний свій наряд... І тут на кров Гамле́та потягнуло, калічити почав усіх підряд. Дотримуючись розкладу Шекспіра, виймав із піхов Га́млет-молодець важку комскладову́ свою рапіру – і наступав Полонію кінець. Задумав у злобі́ Гамле́т виставу, щоб розігнати сумніви свої, укоїти баталію криваву і декого кінчити із сім’ї. На сцені королева-потаскуха зжива́ зі світу мужа завчасу: піпеткою отруту ллє до вуха, душевну демонструючи красу. Король нарешті звів усе докупи, і тут Гамле́т – всіх різати давай! Уранці там знайшли чотири трупи, і хто є хто – іди упізнавай... Шекспір – у кеб, мерщій на поле бою, тіла́ він моментально упізнав; й, не дивлячись на приступ геморою, за уїкенд всю п’єсу написав.
|