|
Венеціянський мавр Отелло в один будиночок ходив... Про це почув Шекспір веселий – й узяв, нашкрябав детектив. Дівицю звали Дездемона, собою – просто чарівна. Від генеральського погона була у захваті вона. А тато, дож венеціянський, – він був гурман та гастроном, і запивати сир голландський волів масандрівським вином. Співати міг романс циганський або який завгодно спів, але – як дож венеціянський, проклятих маврів не любив. У нього був із ними нелад, бо мавр – чорний, наче чорт! Йому те сватання Отелли – аж зовсім не вершковий торт. Але Отелло впевнив дожа, що він, авжеж, не Асмодей; і згоду дав на шлюб вельможа, і стало все, як у людей... В Отелли був денщик законний, так званий Яшка-лейтенант. Він був, на горе Дездемони, украй підступний інтригант. Щоб врешті-решт почати драму, у жінки вкрали носовик. І удавив Отелло даму, а потім сам зі сцени зник... Що крикнути – «ганьба!» чи «браво!» – судити вам, пани-брати; а мавр – свою закінчив справу, тож може геть нарешті йти. А ви, дівки, обачність майте, візьміть, дівки, собі втямки: нікому ви не довіряйте оті свої носовички!
|