|
Вродливиця Донна Лаура спитала у Дона Гуана: – Що дивитесь ви похмуро, немовби похмільні зрана? Я вашу дзвінку гітару не чую давно ночами, з вікна свого будуару давно не милуюсь вами. Я чула про вас, кабальєро... що звик ти подобатись доннам, і ниньки – твої романсеро лунають під іншим балконом!.. Пробачте, це́ я невмисно... Скажіть щось уже, сеньйоре! Я ва́с не кохаю, звісно, та серце чомусь – як хворе... Закінчивши цю інвективу, вона відвернулася знову; тоді Дон Гуан поштиво промовив таку промову: – Така вже моя натура, я перший козак на ринку... й не треба, донья Лауро, в’їдатись мені в печінку! Збираюся я до Алжиру, вадкий мені клімат Мадрида, а вам полишаю квартиру у центрі, ще й поряд – корида! Торкнувся її мантильї – й пішов собі вздовж аркади; і потім гасав від Севільї – і аж, уявіть, до Гранади. Із маврами бився щосили Гуан за свої ідеали; та маври його розчленили, а члени Лаурі послали. Ридає Донна Лаура, хоча – з якої підстави? Реве, як остання дура, заради пустої справи!
|