|
Я був батальйонний розвідник, а він – писарець тиловий, Росії усій я догідник, а він – лиш дружині моїй... Ой, Клаво, як сталося, Клаво, невже все зійшлося водно, щоб ти проміняла, шалаво, орла – на таке от лайно?! Забула орла-сім’янина, ганьбила подружній альков, а я – від Москви до Берліна по трупах фашистських ішов. Ішов, а було, в медсанбаті в обіймах у смерті лежав, ридали сестрички кирпаті, ланцет у хірурга дрижав. Дрижав, а сусід мій, рубака, майор, кавалер орденів – шинеллю накрившися, плакав, слізьми фронтовими ряснів. Ряснів фронтовою сльозою стрілецький увесь батальйон, коли мені Зірку Героя чіпляли під лівий погон. А потім вручили протьози й відправили в тил на спочив. Притрушені сажею сльози кондуктор на літер пролив. Пролив – і відразу, собака, узяв за посадку хабар! Не витримав я і заплакав, ох, думаю, скільки ж є скнар! Грабіжники, наволоч тилу, як тільки земля носить їх! Боюсь, хтось із них у могилу потрапить від милиць моїх... Я в хату, мов куля, ввірвася, до Клавиних рідних тілес; дружиною я утішався, поклавши під ліжко протез... Осколок в паху наче лезом штрикає в міхур сечовий; під ліжко поліз, за протезом, а там – писарець тиловий! Я бив писарця в білі груди, котилася з нього медаль... Ой, люди російські, ой, люди, ой, світла російська печаль!.. * * *Дружину я, братці, так сильно любив, на неї протез не піднявся, Її тільки костуром трохи побив – і з нею навік розпрощався. Відто́ді весь час пред очима – вона, так само приваблива й мила... Ой, краще налийте вже склянку вина, казати іще щось – несила! Налийте, втоплю я печаль у вині і спогад про шлюбне те ложе; а ще, добрі люди, подайте мені копієчку, скільки хто може...
|